Розділ «Частина третя»

– Якого ще гарбуза? – перепитала Юля.

– Ну, гарбуза, звичайного такого. Вирізав у ньому очі й рота, а всередині вставив свічку. Запалю, поставлю у вікні й постукаю. А бригадир, п’яний, підійде до шибки й злякається, починає кричати. У нього вже чортики від горілки починалися, розумієш?

Хлопець вдивлявся в обличчя коханої дівчини. Хотілося дізнатися, що вона про це все думає, вважає негідником та вбивцею, чи ні? А спогади й самому не давали спокою…

– І тоді я вирішив його провчити. Одягнув старого драного кожуха навиворіт і посипав хутро мукою, щоб на привида було схоже. На голову – теж якусь білу хламиду. Взяв довгого кілка – ніби списа чи що. Штурхнув тим «списом» у його вікно й кажу грубим голосом: «Ану виходь! Судити тебе будемо!» Шкло й посипалося…

– Як ти тільки додумався?!

– Та ж додумався… Ми знали його хату, як свої п’ять пальців. У тій хаті був схрон. Підземний хід – від хати до хліва. Колись там одна сім’я жила. Потім їх усіх вивезли до Сибіру, а хата стояла порожньою, поки бригадира туди не поселили. Ми гралися раніше там, розумієш? Усе облазили з Миколою.

– Ну то й що?

– То я й подумав, що він, п’янюга, злякається, скочить до схрону й утікати до хліва буде. З-під землі вискочить, а я – тут як тут.

– Який же ти був дурний, – вперше від початку цієї неприємної розмови всміхнулася Юлька.

– Та ж дурний… Отож я кілка під стіною кинув, за косу – та й бігом до хліва. Я до леза від зламаної коси ручку дерев’яну приробив, щоб на шаблю було схоже. Коса тупа була. Думаю, налякаю, щоб знав, як могили козацькі руйнувати. Він же, клятий, у кооперативі нахвалявся, що й під Мервою курган розгорне. Там ще давніша могила…

Дівчина мовчки хитала головою.

– Ну, то я до хліва, я він вже й ляду піднімає, вилазити береться. А я махаю в нього над головою тією «шаблюкою» та й кажу грубим голосом: «Зараз підеш до пекла! Згинь, нечиста сило!»

– Ну а далі?

– А далі… Не хочеться й згадувати.

Юрко замовк. Потім перевів подих, пригадуючи.

– Він же, п’янізний, подумав, що то справді смерть по нього прийшла. Хап мене за руку і давай викручувати. Ну, я йому раз під дихало дав лівою, потім кинув ту шаблю й ще раз, уже правою, щоб знав. І така мене злість розібрала на ту підлоту, що я озвірів і вгатив йому ногою.

– І він… помер?

– Він відлетів і зачепився ногою за ляду від схрону. Там у кутку в нього якісь залізяки від трактора стояли. Бригадир зачепився і гепнувся – прямо на залізний шворінь. Ну і все. Той гостряк у спину ввійшов, як у масло, а під серцем виліз – аж сорочку прорвало.

– О Господи!

– А далі… Не хочеться й згадувати. Спочатку я додому втік.