Розділ «Частина третя»

– Бога нема, – позіхав Микола.

– А що таке образ Божий? – питав Юрко.

…І вперто ходив до тієї могили. Піднімався по схилу, сідав на траві, задирав голову догори, дивився й думав. «Горбок горбком, – сказав якось йому один чоловічина, котрий проходив мимо. – Вся наша земля, як одна могила. Трава б не виросла, якби ми її своїм тілом не вдобряли». Утім, коли на тракторну бригаду з парткому надійшов наказ розгорнути могилу, той самий чоловік першим став перед сталевим лезом бульдозера зі словами:

– Ну, чого стоїш?! Давай, чави й мене!

Розлючені сільські жінки силою витягали тракториста з кабіни:

– Ану вилазь, п’яний бугаю, бодай би тебе розгорнуло та й не позбирало!

– На що замахнувся, га? Поїдь, хату свою розгорни!

– Бач, більма залило… І де тільки вони такі беруться в селі?

Прибігла й жінка бідолашного тракториста – уся в сльозах. Криком кричала:

– Відійди від трактора! Відійди, молю тебе!..

– Так бригадир же…

– …Хай сатана з ним говорить. А ти відійди, мене й людей послухай. Один уже з церкви хреста скидав – і що?! У білий день хмарка вирвалася, вдарило блискавкою – і все, згорів живцем. Ти теж хочеш?

Закінчилося все важкою пиятикою в сільській кооперативі, під стінами якої так і зостався ночувати закіптюжений колгоспний бульдозер. П’яний тракторист увесь вечір обнімався з іншими дядьками, плакав і, важко гикаючи, дякував за те, що напоумили його.

Люди ходили просити, щоб колгосп не руйнував козацької пам’ятки, бо орних земель, мовляв, і так вистачає, так і луг же лугом – що з нього візьмеш? А через кілька днів до хати принесли звістку, що на комсомольських зборах Микола проголосував за те, що курган не потрібний у селі, що навколо нього – тільки одні забобони, що він відвертає увагу від проблем нового комуністичного життя. Микола не тільки проголосував, він, як виявилося, був одним з головних на тих зборах.

Тітка Олена того вечора тихо плакала. Юрко чув уривки їхньої з дядьком Іваном розмови. «Яничарів собі виховують, – тихо бубонів господар за стіною. – Нових яничарів! Чим тільки вони їх заманюють, га, Оленко, ну скажи мені? Що їм обіцяють, тим шмаркачам?» «Світ, Іване, котиться до пекла, – приглушено відповідала йому тітка Олена. – Хіба ти не бачиш, що диявол уже тут?» За стіною зітхав чоловічий голос: «Яка мати була, яка мати – як гискра! Аж світилася вся. А воно ж яке мерзотне… Тьху!»

З того дня дядькові Іванові мов заціпило, наче плота поставили між ним і Миколою. А тому й не треба, він жив своїм комсомольським життям.

…Могилу таки розгорнули. Одного ранку люди, котрі рушили вдосвіта в поле, наштовхнулися на пустку: посеред лугу чорніло місиво зі слідами тракторних гусениць. А вже до вечора селом пішла чутка, що це справа рук самого бригадира.

– Я не хотів його вбивати, розумієш?

Юрко тримав заплакану Юльку за руки. Пальцями відчував, що дівочі долоні несподівано гарячі – може, від того, що за мить раніше дівчина поливала їх сльозами, затуливши обличчя.

– Той бригадир уже запивався, бо в селі його проклинали. Скрізь – на вулицях, у кооперативі, де тільки бачили. Я кілька разів поставив під його вікном гарбуза зі свічкою…