Розділ «Частина третя»

– Пояснювати будеш потім. А тепер зробиш так, щоб ось ця твоя… ця твоя подруга забула про все, що тут почула. Раз і назавжди, зрозуміло вам?

Ще раз обпікши їх поглядом, Микола Трохимович вийшов геть, гучно гримнувши дверима.

Там, де сходяться докупи зелені пагорбки, а в долині блискучим оком блимає з-під легенького туманцю обсаджений тополями ставок, і були вони собі братами. Старший – холодніший і врівноваженіший, сміливий і розважливий, коли потрібно було перемагати у вуличних двобоях із такими ж дітваками, – і молодший задирака, гарячий, мов полум’я і спритний, мов кіт. Зведенюки, збитошники й розбишаки, ледарі до роботи в обійсті своїх опікунів і перші до всілякої витівки й оказії, а надто – до кожної хитромудрої пригодоньки. Хто ж не знав їх у селі, двох нерозлучних шпанюків, котрі, наче мавпи, лазили по деревах і заглядали в кожну шпаринку: де б чимось поживитися, яку б нову розвагу придумати на свої вигорілі на сонці голови.

А село виживало після спустошливої війни ніби десь поза ними, поза їхньою свідомістю: ні голод не був для Юрка з Миколою голодом, ані холод холодом. Навіть думок про щоденні людські злидні в головах, повних вітру, не було. І постійні нарікання дорослих здавалися нудною павутиною, й чужі люди, які поселялися в спорожнілих сільських хатах, не дивували братів ані каліченою мовою, ані дивними звичками, ні своїм виглядом.

Усе навколо змінювалося. У селі вже почали красти й пити, тітка Олена й дядько Іван, котрих добрі сусіди часом через пліт називали «бандерами», справно годували своїх-несвоїх «вилупків», а ті вже галстуки червоні пов’язали, а тоді й гирі в школі піднімати почали, хизуючись обпеченим сонцем худезним тілом перед дівчиськами з облупленими від того ж таки сонця носами.

З обласного центру час від часу приїжджали якісь лектори, людей гнали до клубу – великої сільської хати господаря Гнатка, родину якого ще перед війною вивезли до Сибіру, і там розповідали селянам про криваві злодіяння буржуазних націоналістів. Юрко позіхав на тих зібраннях, притулившись до тітки Олени. А вона, слухаючи, тулила до обличчя долоні, щоб люди не побачили її сліз по двох двоюрідних братах, замордованих радянськими партизанами. «Брехуни! Гниди московські!» – бурчав у людській гущі дядько Іван, і перелякана тітка штовхала його ліктем під бік, щоб замовк, щоб не накликав біди.

А от Микола не позіхав на тих лекціях, із блискучими очима він ловив кожне слово. Потихеньку його почали брати до Луцька – як справного комсомольця. Спочатку схожим на черепаху колгоспним автобусом-«черевиком», а потім зеленим, укритим тентом, «бобиком» голови правління колгоспу цілеспрямований молодець теліпався до обласного центру. Там, серед хитрих прометни́х[11] комсомольців у нього складалися потрібні знайомства й потихеньку вимальовувалася кар’єра. А Юрко в цей час до запаморочення тренував м’язи – двигав догори колоду в дядька Івана за хлівом і бачив себе не кимось іншим, як видатним атлетом на стадіонах червонозоряної столиці.

Залишається нез’ясованим той феномен, що не взяла змалечку хлопців горілка (так, як брала вона – й уже не відпускала – багатьох їхніх ровесників) ні в селі, ані в технікумах та училищах, ані потім під час микання-проминання в житті. Коли на танцях у сусідньому селі до Юрка підкотився якийсь хлописько і видихнув ув обличчя: «Смаги не хош?», молодий спортсмен мовчки зацідив п’яному ровесникові в щелепу.

– Ти чого? – здивовано запитав Микола, стаючи поряд із братом навпроти лютої зграї ображених господарів села.

– Щоб знали і боялися, – ще встиг відповісти Юрко, перш ніж блиснули в темряві ножі і з найближчого паркана було висмикнуто кілки та штахети.

Смердюча сільська бурячанка виявилася нездалою до них. І був би вже Юрко вслід за спритним братчиком поплентався до Луцька, якби не зачепився за давню козацьку могилу, що виднілася за селом.

Темно-зелений пагорб на долоні лугу вабив до себе багатьох, а найбільше – дядька Івана. Зимними вечорами старий господар говорив і говорив про затятого козака-рубаку, в якого й шабля замовлянь слухалася, й шаровари з вітром розмовляли, й оселедець на голові дибки вставав, коли козак із вовкулаками про старе балакав.

То-то було мови! Дядькові очі світилися якимось молодечим азартом, здавалося, він, попри свій вік, і сам готовий вхопити до рук шаблюку.

Микола іронічно хмикав зі свого кутка й голосно, просто-таки демонстративно голосно позіхав на ті дядькові теревені. А Юркові навпаки кожне дядькове слово було як цукерочка: ввижалися йому череди струнких рум’яних дівок, від яких плоти ломляться, коли козак селом їде, і голови ляхів, що валяються порубані, наче капуста восени на городі – білими потилицями догори.

– Надивитеся тих совєтських кін і думаєте, що шабля – то граблі, – бурчав дядько Іван. – Ні-і-і, шаблею не так воюють. Я колись бачив одного – у нього шабля в руках, як пісня, співала, коли він нею крутив навколо себе – леза й побачити не можна було, отак-то! Це вам не Будьонний у рогатій шапці.

– Тьху, не згадуй у хаті! – озивалася зі свого кутка тітка Олена. – Господи, помилуй і сохрани, – шепотіла й клала на себе хрести.

Обоє говорили про той курган, а Юрко виразно бачив перед собою козарлюгу з могили, котрого буцімто відьма вином отруїла. Ось могутня постать – в оточенні татарви на низеньких конях, кочівники заарканити його хочуть, та козак гострою крицею мотузяні змії на льоту ріже, від стріл на коні ухиляється і коле, коле ворогів сталюкою, наче веприків. А ось він уже розмахує келепом перед купою закутих у метал гусарів. Залізяка на ланцюгу важка та ще й гострими шпичаками всіяна, тому від її ударів загарбники разом з кіньми падають, а їхні лати, мов яєчна шкаралупа, тріскаються.

«Козака несу-у-уть», – печально співає дядько Іван, і ввижається Юркові усе село, що в чорному зодягнуте, слідом іде на той зелений луг, де високу могилу згодом шапками наносять, де козак буде лежати сотню літ, поки не прийдуть його міцні, дужі онуки й не викують волю.

– Що ви, дядьку Йване, голови нам дурите. Як може один проти цілого війська воювати? – скептично кидає крізь зуби Микола. – Нам у Луцьку лектор з обкому розтлумачував, що тільки пролетарська маса може перемагати – коли нас тисячі й мільйони.

– Один може багато, ой багато, Миколко. Один – гори переверне, – обертається на ту мову тітка Олена, – …якщо в ньому – образ Божий.