Розділ «Частина третя»

Оперативник голосно вдихнув і продовжував:

– Подивись навколо – і ти побачиш, що кожен, кожен з людей має в собі ту червоточинку, що й ми з тобою. У того батьки були по наш бік фронту, в іншого – по інший бік, а в третього – взагалі чорту лисому служили! Саме тому байки дядька Івана завжди були мені до одного місця! Не вірю в казки! Вірю в реальність. А вона, реальність, – то купа злиднів на згарищі історії. Ми усі – я, ти, і всі навколо – люди з поганим минулим. Затямив?

Юрко мовчав. Надзвичайно важко було взагалі щось говорити після такої відвертості. Непросто було навіть дивитися на Миколу, якого він завжди по-братерськи поважав і слухався. А тепер, після таких слів, якщо їх узагалі можна назвати правдивими…

– Що, жорстока тобі моя правда? – майже вловив порух його думки оперативник.

Голос Миколи Трохимовича прозвучав у порожній кімнаті, як постріл. Юрко ніяк не міг опанувати себе, зібратися з відповіддю. Навіть не вірилося, що відтепер вони – чужі люди, які можуть говорити один одному ось такі колючі слова, називати один одного так, як ніколи не дозволили б собі раніше – будучи, хоча б і умовно, братами.

Кімната, здавалося, репнулась на дві частинки, наче від землетрусу посеред неї утворилася чорна тектонічна тріщина, і вони, браття, тепер стояли на двох різних берегах, на двох материках, що повільно, але невблаганно роз’їжджалися в різні боки.

– Навіщо ти душив цю стару бабу – Світлану Лебезун? – якось несподівано сам для себе запитав Юрко.

– А тобі її шкода? – іронічно посміхнувся Микола Трохимович, на обличчі якого теж з’явилося легке здивування. – Треба ж нам про все якось дізнатися. Ти ж розумієш: є у них велика таємниця про якісь старі коштовності, а ми їх знайдемо, ось побачиш. Цього разу баба мене провела, це факт. Але і я тепер не ликом шитий!

– Що, підеш і замордуєш її? Будеш вибивати з неї зізнання?

Оперативник звів догори очі, уважно поглянув на Юрка й насупив брови.

– Послухай, хлопче, – заговорив із притиском. – Серед нас двох у цій кімнаті поки що є лише один убивця. І цей убивця – ти. Прошу це пам’ятати, бо я нікого на той світ ще не відправляв. Так що не треба тут, Юрку, із себе святого ліпити. Згадай-но, ліпше, як ти Макса нещодавно футболив.

Юрко почервонів. Хвильку помовчавши, промовив:

– Ти, Миколо, мусиш пояснити мою роль у цій історії. Тобто навіть більше: як ми тепер будемо жити і що будемо робити з…

Та докінчити Юрко не встиг. За дверима почулося якесь шемрання і до кімнати одразу ж увійшла Юлька.

Юрко встиг помітити, яким блідим від страху й нерозуміння того, що діється, було її обличчя. Очевидно, дівчина чула їхню розмову. Або принаймні ті слова про вбивство.

– Що це значить, Юрку? – навіть не запитала, а, скоріше, прошепотіла вона. – Що все це значить?! Про якого вбивцю ви щойно тут говорили? Юрчику, ти когось убив?!

Сполотніла дівчина переводила погляд з одного на другого:

– Що тут коїться?!

– Як вона ввійшла? – почулося ще одне крижане запитання, яке не віщувало нічого доброго. Микола Трохимович, переводячи погляд з Юрка на Юлю, дивився на обох молодих людей із неприхованою люттю.

– Я зараз усе поясню, – спробував Юрко залагодити неприємну ситуацію, але оперативник брутально перебив його: