Розділ «Частина третя»

– Каже, що не бачила. А тому, Максиме Анатолійовичу…

Оперативник зробив багатозначну паузу.

– Що? Що… тому? Може, ви скажете, що це я викрав тещу?

Макс раптом усміхнувся від геніальної думки, яка спала йому в голову:

– У мене, Миколо Трохимовичу, між іншим, є алібі. Дуже надійне алібі.

– Яке ще алібі?

Було видно, що ця Максова заява застала оперативника несподівано.

– Я не міг викрасти Клавдію Миронівну, бо саме зустрічався з вами. Щоправда, у мене немає свідків, аби це підтвердити.

– Заткнися. Мені треба подумати.

Оперативник довгим затуманеним поглядом ще раз обдивився вулицю, поглянув на будинки та іншу забудову, потім на незворушну постать Емми Павлівни, яка чипіла біля ґанку, й невідомо для чого обійшов довкола своїх «Жигулів».

Максим також задумався. Та й було про що думати. Вчора пізно ввечері, коли він, утомлений, повернувся до хати з мішком людських кісток, знайдених на подвір’ї, то застав Марину в істериці. Заплакана жінка довго не хотіла нічого говорити й навіть дала Максові ляпаса. Іншого разу такий номер не пройшов би. Смаль обов’язково відлупцював би Марину за таку неймовірну зухвалість, але вигляд у дружини був занадто кепський – її била пропасниця.

Виявляється, поки його не було в хаті, стара відьма таки розговорилася й відкрила доньці таємницю її народження. Смаль, слухаючи ридання, поміж якими проскакували слова жінчиної розповіді, спочатку просто лупав очима, а потім на його обличчя з’явилася всім знайома недобра посмішка.

– Оце-то так! – роздратовано бубонів над бідолашною жінкою Макс. – Виходить, що я власноруч відніс дорогого тестя на смітник?! У торбинці, га?! Ну й сімейка у вас! Ну й кодло! Я завжди знав, що ви – чортові вилупки! Може, підеш і розкажеш товаришам з органів, що твій батюньо – фріц?!

Макс довго не міг заспокоїтися:

– Чому вона досі не сидить, га? Чому її не посадили за ґрати? То вони, кляті, до нормальних людей чіпляються, стежать за кожним кроком, а вбивці не бачать!

– То Лебезуниха! – кричала крізь сльози Максова жінка. – То вона його застрі-і-ілила!

– Яка між ними різниця? Ти знай, що я тільки-но відкопав ще одного покійника! І не де-небудь, а в нас на подвір’ї! У нас, Марино, біля хати справжній цвинтар! Тут валяються трупи, розумієш? Вони порішили Войцеха, поляка, польського фотографа. Що на це скажеш?!

Бліда, як стіна, Марина, здавалося, й не здивувалася цій новині. Дивилася в підлогу й ламала собі пальці.

– Про скриньку не казала? – запитав Макс, коли дружина трохи заспокоївся. Взяв на кухні пляшку з недопитим вчора вином, налив і простягнув жінці: – На, випий, може, трохи попустить.

– Не казала вона.