Розділ «Частина третя»

З порожньою квартою в руках стара рушила на веранду – там, у відрі, завжди стояла свіжа вода. Та тільки-но вона ступила через поріг, одразу ж зупинилася як вкопана: у щілині під вхідними дверима щось біліло. Придивившись, Лебезуниха помітила, що це газета – очевидно, хтось невідомий згорнув її вдвоє і всунув під двері.

Наполохана цією несподіванкою, баба Світлана нерішуче стояла посеред веранди. Сам факт був цілком другорядним, здавалося б, що тут такого? Адже поштової скриньки біля хати не було, газету (хоча стара востаннє читала радянську періодику, мабуть-таки, ще замолоду) міг залишити звичайний листоноша…

Може, у країні вибори?

Зрушивши врешті з місця, баба Світлана нагнулася й дістала з-під дверей згорток: у складеному вдвоє номері «Радянської Волині» був ще й конверт. Це був звичайний великий жовтуватий конверт із чіткими адресними шапками справа і зліва, на якому, втім, не було ні штампів, ні поштових марок, ні жодного напису.

Мало того, його навіть не потрудилися заклеїти. Стара відкинула на підвіконня газету й запустила руку в конверт. Наступної миті хатню тишу сполохав її розпачливий зойк – із-під бабиних пальців раптом висковзнув цупкий пожовтілий шмат паперу. Хитнувшись у повітрі, він з тихим шелестом упав до ніг закам’янілої посеред веранди постаті.

Неймовірний страх спотворив обличчя старої Лебезунихи. Баба заклякла. Пальці її правої руки, які щойно порпались у підкинутому конверті, так і стирчали, неначе зсудомлені електричним струмом.

А з фотографії, що валялася на підлозі, світилися на всю убогу бабину веранду голі тіла. І гер офіцер у перекособоченому кашкеті реготав своєю масною хтивою пикою на увесь світ.

Минуле влетіло до бабиної хати, воно нахабно вдерлося в саме серце Лебезунихи, стискаючи його у своїх загребущих крижаних обіймах. Воно вибило з баби Світлани подих, і тепер лише вицвілі старечі очі кричали поперед себе німою тишею.

За мить, крізь вушко якої промайнуло добрих піввіку, стара нагнулась і підняла фото. На звороті виднівся напис польською мовою. Почерк виявився до болю знайомим. Такої каліграфії годі було навчитися в радянській школі – її засвоювали (один раз – і на все життя) тільки в тих давніх гімназіях довоєнної доби. Примружившись, баба Світлана прочитала:

«Вітаю з тамтого світу!

Ваш Войцех Юстисяк».

Знизу, як і годиться, автор цього ретельно виписаного автографа вказав дату – число, місяць і рік. Лебезуниха звела очі до відривного календаря, що виднівся на стіні, і… волосся на її голові заворушилося…

А тим часом десь там далеко, на протилежному кінці міста, з під’їзду багатоквартирного будинку люди в білих халатах винесли тіло покійного. З-під пожовтілого від тривалого використання цератового покривала стирчали худі ступні його ніг. А коли санітари недбало заштовхали алюмінієві нари на вичовгану взуттям підлогу мікроавтобуса, стало зрозуміло, що життя, яке щойно вивітрилося з цього старечого тіла, вже ні для кого не має жодної вартості.

Збоку переминалися з ноги на ногу два міліціонери. Закон жанру вимагав би від автора цих рядків написати, що вони нервово курили сигарети, хмурили свої заклопотані обличчя (очевидно, розгадуючи новий таємничий слідчий ребус, пов’язаний з цим убивством), але ці двоє курили «Приму» спокійно, з холодною байдужістю на обличчях. Мало того, було помітно, що обоє просто нудяться біля під’їзду.

– Старий дід, – сказав один з них, коли недопалок уже почав обпікати йому пальці. – Нащо було вбивати, кому таке древнє луб’я потрібне, га?

Другий, той, що, очевидно, був головнішим за званням, не став нічого відповідати, лише мовчки дивився кудись убік.

– Може, мав гроші, га?

Але й ця репліка розтанула в тиші.

– А що, за так душити галстуком?

На вулиці й справді було тихо. Чи то через досвітки, чи тому, що випадкові перехожі ще не встигли запримітити цікаву оказію, дійство відбувалося без глядачів. Автомашина швидкої допомоги, здавалося, загрузла в цій тиші по вінця – медики ждали якоїсь указівки згори й теж курили.