Розділ «Частина третя»

– Що нарешті?

– Нарешті Бог послав по мене.

Чолов’яга поглянув на стару з неприхованою зневагою, крізь яку проблиснула навіть дрібка жалю. «Стара вже дійшла до ручки», – подумав Макс.

– …І по тебе послав, – несподівано заявила Клавдія Миронівна з ноткою веселощів у голосі.

– Це ж чому по мене?

– По тебе, Максе. Ти ж підписав собі смертний вирок. Як можна було з ними говорити про скриньку? Я думала, що ти все-таки розумніший.

– Знаєте що? – засичав Смаль, намагаючись підібрати для неї найгірші, найогидніші слова.

– Ну що, що?! – вигукнула теща. – Максиме, у цій справі політика закінчилася. І радянське правосуддя вже до одного місця! До біса їм тепер Гюнтер! До біса Войцех, розумієш?

Зять, котрий підпирав хатню стіну біля вікна, мав похмурий вигляд. Подібні підозри вже одвідували його. Очевидно, стара, хоч і вижила з розуму, говорила правду. Коли Микола Трохимович сказав побитому Максові, що збирається позбутися його, то говорив цілковиту правду. Очевидно, таки збирається. Тільки не зразу – потім, коли таємниця буде розкрита, а заповітна скринька опиниться в його руках.

– Я буду зараз говорити, а ти послухай, – озвалася теща. – Ти ж прийшов, щоб розговорити мене, так?

– Так.

– От і послухай. І мотай на вус, бо я – стара бита собака й дещо розумію в цьому світі.

Хвильку помовчавши, вона голосно плямкнула губами й знову заговорила:

– Ми маємо справу з одним дуже небезпечним типом. Тобі треба знати, що той чоловік – не просто працівник органів. Задумайся над тим, чому нас досі не арештували…

Паралізована вкотре читала Максові думки. Смалеві здавалося, що навіть читала з випередженням на якісь частки секунд.

– Його, здається, звати Миколою, так?

– Звідки ви це знаєте? – запитав, але одразу й здогадався, що про Миколу Трохимовича тещі могла розповісти Світлана Лебезун.

– …Це не просто кагебіст. Він – син колишньої нашої подруги Орисі Кириченко. Так-от, Максиме, Орися була націоналісткою. Вона вступила в їхнє підпілля, ще коли ми разом на зальоти до хлопців ходили. Стосунки в нас були прохолодними, бо Орися виявилася дуже ідейною і принциповою, вона вважала, що ми просто спалюємо дорогоцінний час, замість того, щоб жити і діяти для України. Коли прийшли німці, вона подалася кудись на села і там вступила до бандерівців. Знайшла собі чоловіка, такого собі Шуляка, мені про це розповідала одна знайома.

– А для чого ви це розповідаєте мені? – вклинився Макс, не бажаючи вести слизьку й небезпечну розмову про бандерівців.

– Ти спочатку послухай, а тоді зрозумієш, до чого ця моя мова. Отже, хто така мама цього кагебіста, зрозуміло, так? А тато – цей Шуляк, бандерівський сотник. Він з’являвся до представників НКВД (так тоді називалося КГБ) і душив їх закруткою, бо зброя тоді в бандерівців була дефіцитом. Його й прозвали Шуляком, бо падав на них, як шуляк[13] з неба на курчат. Ухопить – і клямка!