Розділ «Частина третя»

Турбувало інше. Максим непереборно хотів вийти цілим із небезпечної історії. Реабілітувати ж себе можна було, скажімо, пред’явивши… труп. Йому здавалося, що цього буде досить, бо Микола Трохимович усе-таки робив акценти на тих колишніх убивствах, оминаючи проклятущу скриньку із дорогоцінностями.

«Може, сприйняв це за старечі фантазії?» – подумав Клавин зять, і це його певною мірою заспокоїло. Зрештою, хто б захотів повірити небилицям старих профур, котрі вже повиживали з розуму.

Так міркуючи, Макс вирішив діяти. Якогось десятка хвилин йому було досить, щоб зрозуміти просту істину: тещине подвір’я не таке велике, щоб на ньому міг загубитися небіжчик. Очевидно, це мав би бути фотограф Войцех, загадкове зникнення якого чомусь дуже цікавило органи. Микола Трохимович так і сказав: «Стара мені проговорилася про те, що разом з німцем на той світ відправили й фотографа. Цього вже досить, щоб притягнути твою тещу… Однак ми поки що не будемо зачіпати ні її, ані Клавдію Миронівну. Ми ще подивимося, подумаємо. А ви, Максиме Товійовичу, нам допоможете».

Макс відчував, що загибель Гюнтера Вольфа пов’язана з тещею, а, можливо, взагалі є справою її рук. Якщо так – стару заберуть до буцегарні й у хаті настане спокій. Наявність ще одного покійника лише додала б оливи у вогонь. Там би, за ґратами, баба й дожила свої останні дні. Або у психушці. Втім, це вже не має ніякого значення.

Два трупи! Х-ха, нічого собі дівчатка! Гарні кралечки. Але навіщо це все? Яка трагедія тут розігралася?

О-о, в установі, куди обом подругам стелилася пряма доріжка, вміють запитувати й діставати відповіді. Можна було й не сумніватися, що Микола Трохимович одержить на тарілочці з бережками цю всю історію – до останньої подробиці. Ось покладуть осоружну тещу, підключать її дротиком до розетки – й дарма, що паралізована, – заговорить. Але тоді… Тоді магічна скринька із золотим ключиком Ривки відімкнеться…

Для кого?

Ну звичайно ж, для когось із них – оцих… котрих і так обсипано щедротами. Для Миколи Трохимовича, наприклад.

Хіба він заслужив?

Узагалі, яке той клятий кагебіст має право простягати свої брудні лапи до чужого золота, га? Він що, може, член родини?

Уже вкотре перед Максовими очима з’являлися золоті зайчики, які підстрибували й миготіли, неначе бенгальські вогні. Ці дивні мерехтливі істоти ніяк не хотіли слухатися, їх неможливо було ввібгати до схованки здорового глузду. Зібрати свої думки в єдине ціле також було важко, бо в голові весь час набридливо вовтузилося одне й те саме запитання: «Де розгадка? Чому старі бабери все ще тримають це в таємниці?»

Перш ніж перекопувати подвір’я, Максим пішов до Клавиної кімнати. Вирішив зробити ще одну спробу розколоти ненависну тещу на зізнання.

Клавдія Огром’як виглядала, як завжди, заглибленою в себе, однак його появу помітила й глухо запитала:

– Чого тобі?

– Винограду! – несподівано для самого себе під’юдив її Макс.

Теща, однак, не відреагувала – тільки мовчки сопіла на своєму химерному ложі. А може, не чула нічого, поринувши у свої вічні роздуми.

– Оце піду й перекопаю подвір’я, – з показною веселістю в голосі заявив зять. – Дивись, іще одного черепка людського знайду, га, Клавдіє Миронівно? Як ви думаєте, є там, біля хати, ще покійнички?

Немічна дивилася кудись під стелю. Вперто мовчала.

– Може, підкажете, де копати, щоб я дарма часу не гаяв?

– А тобі не завадить трохи пупа напнути, – в тон йому відповіла стара. – Йди, розігни трохи свою хребтяку, а то звик до неробства.