Розділ «Частина третя»

Снився похорон. Скоріш за все, це таки Клавка розуміла, що її ховають. А може, то Світлана Клавиними очима дивилася на дивне прощання: її вперше за довгі три роки виносили з хати. Усе, що було навколо, що потрапляло в поле зору, одразу звихрювалося в кольоровий калейдоскоп. Ґанок, двері, що з сухим тріском прочинилися, листя, клаптики неба й вітерець – все крутнулося, переплелося й закружляло навколо з неймовірною швидкістю. У цьому плетиві світлих плям стара виразно й чітко бачила тільки моторошний гріб, у якому її вирішили відправити в останню путь.

О, була то дивна домовина. Клавина (чи то пак Світланина) сутність легко й невимушено вийшла з немічного тіла, щоби збоку подивитися на те диво дивне. І сахалася від страху нерозуміння, й приглядалася, приглядалася до останньої своєї земної пристані.

Гріб виявився білим, якимось аж надто стерильно чистим, на його стінках відсвічували ті кольорові плями, на котрі щойно перетворилося листя, латка синього неба, силуети будинків…

Що ж то за труна така? Навіть генеральних секретарів – і то в білих домовинах не ховають!

Клава (Світлана) зачудувалася: труна раптом стала сліпучо-скляною. Спочатку крізь її стінки проступили руки людей, що несли домовину, а потім у цю дивну лодію впурхнув рій сонячних зайчиків – і вони затанцювали, перестрибуючи-перелітаючи через розпростерте нерухоме тіло.

А тіло, тіло Клавине теж уже стало скляним – ніби грандіозна кришталева ваза, на різьблених гранях якої заграли-заметушились усі можливі кольори світу. «Хоч би не розбили мене, хоч би не розбили», – думала покійна, і все хотіла попросити: «Хлопці, обережно несіть, не впустіть мене!», але губи заклякли й не могли навіть поворухнутися. А десь паралельно в її свідомості озивалося Світланине запитання: «Це ж з якого часу так ховають?»

Усе навколо сяяло урочистим світлом, здавалося, що хтось, якийсь дивак-режисер влаштував на останні проводи Клавдії Огром’як неповторне світлове дійство, щоб дивним чином прикрасити останні хвилини її перебування в цьому загалом безбарвному проминущому житті. «Боже, як красиво!» – беззвучно промовляла небіжчиця. «Боже, як страшно!» – рвався крізь безвість голос баби Світлани, котра хотіла, прагнула вибратися з хаосу і ввійти в суть метаморфози, котра так перевтілила її.

І раптом пронизливий скрегіт зламав усе навколо, з важким грюкотом впала на бабу Клаву темрява – ніби важкою лядою відгородили від неї увесь світ. Усе навколо затрусилося в якомусь химерному танку, а з тієї ворухкої тьми раптом почали одне за одним виринати людські обличчя.

– Я уже в пеклі? – питала Клавдія Огром’як.

– Так, – протяжно зітхали у відповідь Гюнтер… Войцех… старий Шмойль…

Ось Ривка… Баба Клава (мабуть-таки, у своїй сутності баба Світлана) вдивлялася в це ангельське видиво, що, на відміну від інших, не розтало в пітьмі, затрималося… Та вже на її місце влетів із хаосу образ Мойри з маленьким хлопчиком Максом.

Дитя поглянуло на покійницю з-під лоба – так воно тоді, в дитинстві, дивилося майже на всіх, окрім своєї мами. Хлопчик також затримався на мить, він, худий і мізерний, стояв мовчки перед немічною, затиснувши в долоньках невеликого медальйона, колись подарованого йому Ривкою. А ще за мить крізь дитячий образок проступили риси дорослого Макса, це похмуре марево наблизилося до Клави і гаркнуло просто їй в обличчя:

– Шукайте в мишіґіна!!!

– Що шукати?! – вигукнула чи то Клава, чи то вже Світлана, і сон раптово закінчився.

– Що шукати? – напівсонно прошепотіли уста баби Світлани, й вона таки прокинулася, вибралася з того дивного, тривожного сновидіння.

Не було в хаті ніякого Макса, ані інших людей, котрі так давно канули в небуття, – і це трохи заспокоїло стару. Баба поглянула у вікно і, помітивши там досвітню сіризну, полегшено зітхнула.

Так, це був сон. Це був тільки сон.

Але який же химерний!

Перевернувшись на другий бік, баба Світлана ще трохи полежала, обдумуючи те, що їй приснилося, а тоді, голосно зітхаючи, звелася на ноги. Намацавши босими ступнями свої капці, вона дісталася до вікна й виглянула надвір: там було похмуро, до шиб приліпилася сива завіса туману, крізь яку заглядали до хати якісь тіні. Лебезунисі навіть здалося, що одна з тих тіней наблизилася до хатнього вікна й тут-таки майнула геть углиб ранньої сіризни. Зітхнувши ще раз, баба звично провела розчепіреною п’ятірнею по старечих зморшках свого обличчя, ніби згрібаючи геть залишки ночі: звісно, після такого сновидива може примаритися що завгодно.

Обличчя Гюнтера і Войцеха знову промайнули під її повіками.