Розділ «Частина третя»

Тут варто зробити невеличкий відступ, оскільки у свідомості Емми Павлівни існував поділ усіх осіб чоловічої статі на людей та істот, а жіночої – на людей і тварин. Саме тому вона, розлючена, так і назвала підступну Клавдію Огром’як. Хіба ж не тваринним життям жила її сусідка? Хіба не рефлексами користалася замість здорового глузду? Це ж хіть вела її шляхами-дорогами в той час, коли нормальних людей кличуть уперед благородні поривання та ідеали, спрямовує рідна комуністична партія, щоб збудувати суспільство рівних.

Гірше було з людиноістотами в чоловічій подобі. До таких першою чергою належали пияки, які підстерігали Емму Павлівну скрізь – біля гастроному, в тролейбусах, на вулицях і, що найгірше, – навпроти через дорогу, де жило втілення цього узагальненого образу. Одного разу Еммі Павлівну разом із Миколою Петровичем запросили до ресторану, але й там знайшлася істота, яка вщипнула її біля гардероба.

– Ах, какая курочка! – гигикнула істота і неприємно дихнула на Емму Павлівну.

«Курочка» вхопила своє пальто й хотіла дременути на вулицю, та послизнулася на паркеті й упала прямо посеред фойє. Коли ввечері Микола Петрович натирав її пошкоджене коліно спиртом, вона вирішила, що більше нікуди не ходитиме. Краще сидіти вдома, аніж стати жертвою чергової знавіснілої істоти.

А от нинішній візитер, що приїхав разом з Максом, до цієї категорії точно не належав. «Ні, це не істота, це людина», – крутнулася в її голові заспокійлива думка. Утім, довго думати-гадати Еммі Павлівні не довелося. Події цього дня змінювали одна одну миттєво – неначе кадри у пригодницькому фільмі. Обидва чоловіки із брутальною лайкою на устах несподівано вискочили з хати й кинулися на подвір’я. Ще за мить вони з’явилися, щоб знову вскочити в хату. Чути було грюкіт дверей та нервову суперечку, а тоді обоє знову вибігли і встромили свої чіпкі погляди просто в постать Емми Павлівни.

Максим Смаль, на щоках якого світилися нездорові рум’янці, посунув через вулицю просто до неї.

Емма Павлівна позадкувала. Хотіла вже відчинити двері й заховатися в себе вдома, але чомусь побоялася обернутися до сусіда спиною. Утім, чолов’яга наближався, тому вона таки крутнулася на місці й притьмом здолала кілька приступців, що вели до дверей. Аж тут пролунав голос незнайомця:

– Стояти!

Голос не віщував добра, тому Емма Павлівна вклякла на місці.

Кремезний незнайомець, котрий справив був на неї таке гарне враження, перейшов на їхній бік вулиці, відсторонив Максима й піднявся сходинками до його переляканої сусідки. За мить перед очима Емми Павлівни з’явилося посвідчення, суть якого вразила її в саме серце.

– Мене звати Микола Трохимович, – промовив незнайомець. – Чи не були б ви ласкаві дати відповідь на одне наше запитання.

Емму Павлівну несподівано покинув страх (ні, це не істота, це – людина!) і вона виструнчилася.

– Так-так! Будь ласка! Питайте!

– Чи не знаєте ви, куди б могла подітися теща Максима Анатолійовича?

– Яка теща? – не зрозуміла суті запитання Максова сусідка.

– Клавдія Огром’як! Ви знайомі з товаришкою Огром’як?

Обличчя Емми Павлівни вмить перемінилося:

– Аякже! Давно знайома з цією… т-товаришкою.

– От і добре, – спокійно зауважив Микола Трохимович. – Скажіть, куди б вона могла подітися?

– Як то? – самими губами вимовила Емма Павлівна й витріщилася на оперативника. – Ви що, смієтеся з мене?