Розділ «Частина третя»

– Виварка нещасна!

Еммі Павлівні наче молотком по голові гупнули.

Після цього конфлікту сусідчині бажання тільки окреслилися – вона всією душею прагнула, щоб родинонька її добрих сусідів кудись щезла, розвіялася, зникла з лиця світу, провалилася під землю, щоб і сліду від них у хаті навпроти не залишилося.

Ні, ви тільки не подумайте, що Емма Павлівна хотіла собі щось із садиби Клави Огром’як, щось із майонтку[12] Смалів. По-перше, їхню невеличку вуличку, яка була недостатньо широкою, але все-таки відділяла від осиного гнізда сусідів, Емма Павлівна разом із чоловіком вважали своєрідним кордоном. Тільки одного разу жіночка перебігла його, щоб подивитися, чому в своїй кімнаті горлає паралізована Клавка – й одразу ледве не стала жертвою навіженого Макса (він – потенційний убивця, поки ще не пізно, цього типчика треба замкнути).

По-друге, оселя Емми Павлівни і Миколи Петровича, її чоловіка, як сестра-близнючка нагадувала Клавчину хату. Мабуть, їх одного року й збудували. Втім, нагадувала – і не нагадувала. В Емми Павлівни, як і годиться в доброї господині, росли вазончики, біленькими крильцями привітно віталися з перехожими фіраночки. Двері й вікна, всілякі-там поручні були ретельно пофарбовані. І якщо хтось думає, що сусідка Смалів щодня крутилася знадвору, щоби підглядати й підслуховувати за ними, то глибоко помиляється. Вона й справді крутилася, але не для того: усі шибки в хаті були чистенько витерті ганчірочкою, штахетинки побілені вапном, щілиночки в старих порепаних дверях зашпакльовані, квіточки на клумбі під стіною доглянуті.

Ось! А хату навпроти потрібно розвалити, її мешканців вивезти (на такій ділянці міг би вміститися невеликий кількаповерховий будинок, у якому б жили порядні люди, біля під’їзду гралися б діти…).

А цих відправити! До Сибіру! Та куди завгодно! І куди тільки відповідні органи дивляться!

Та тільки життя все перекручує, воно ніколи не приносить бажаного, – скоріше навпаки. Як мовила триклята Клавка, порядним людям у цьому житті не щастить. Замість того, щоб розметати шаленців, ліквідувати їхнє кубло, доля, наприклад, піднесла їм… нову ванну.

Не встигла Емма Павлівна здивуватися, для чого це сусіди перекопали своє подвір’я за хатою (і коли тільки встигли?!), як усе стало зрозумілим. Максим з Мариною пішли на роботу, а вже через якусь годину під’їхала вантажівка з будою. Троє молодиків, крекчучи, витягли з буди новеньку ванну, запаковану в громіздку дерев’яну тару. Доки жіночка замітала біля свого ґанку, хлопаї вовтузилися десь усередині (було чути, як вони про щось говорять із паралізованою, але слів розібрати так і не вдалося), а тоді витягли на світ Божий ящик зі старою ванною і, сопучи від натуги, завантажили його в автомобіль.

– Добрий день, тітко! – привітався до неї один із прибульців, закурюючи сигаретку.

Це його «тітко» прозвучало майже так само, як Клавчине «виварка». Еммі Павлівні зразу не сподобалося, як її назвали, але добре подумати про це вона не встигла, бо колега того чоловіка підійшов і похмуро заявив:

– Потім курити будеш. Поїхали!

– А Максима Анатолійовича хіба немає з вами? – не втрималася, щоб не запитати.

– Зараз під’їде! – весело гукнув той, що назвав її тіткою. – З нього пляшка!

Хвильку подумавши, раптом запитав, блиснувши хитрим оком:

– А може, ви нам наллєте по краплинці?

– Ні-ні! Я не наливаю! – злякано буркнула Емма Павлівна й відступила від нахаби аж до самих дверей своєї оселі.

Автомобіль загуркотів уздовж вулиці, лишивши позад себе сиву хмарку вихлопних газів.

Через якихось півгодини і справді приїхав Макс. Він видобувся із «Жигулів» у супроводі стрункого русявого чоловіка, який вразив Емму Павлівну своїм респектабельним діловим виглядом. Навіть не привітавшись, обоє попрямували до Максової хати.

«Хто б це міг бути?» – подумала вона, пораючись біля ґанку. Зазвичай відлюдько Макс людей до себе не водив – хіба що пияків, але хіба то люди?