Розділ «Частина друга»

– Та ні, то я вже не те до справи приплутала, – вкусилася за язик гостя й обіперлася ліктем на стіл.

– А кого шукають? – вперто допитувалася стара, поблискуючи очима.

– Ну, ще раніше розшукували. Якісь нібито родичі з Німеччини останки свого земляка тут хотіли знайти. Хіба ви не чули про те?

– А тепер? Тепер знову шукають?

– Кажу ж вам, що це я лишнє приплела до розмови. Про інше мені говоріть: як нам бути з цим клятим золотом, чи що вже там заховала та ваша подруга.

Світлана Лебезун, здавалося, вирішує якесь важке математичне завдання. Дивилася крізь Марину, сумно похитуючи головою. Врешті мовила, впившись очима у співрозмовницю:

– Бачу, заварилося… Навіщо вона вам, та скринька? Що будете з нею робити, якщо навіть знайдеться вона, га? Це ж вам не Америка, і навіть не Польща. Це «страна совєтів», де все твоє – чуже, де уся злидня – отака, як ми з тобою. Мільйони голодранців, які й червінця в руках не тримали. Думаєш, не треба буде підлоги мити, якщо знайдеш ґулю золота?

– Не в тому справа.

– А в чому? Он про Остапа Бендера книжку почитай. Там теж чоловік роздобув мільйон. І що з того вийшло? Ми колись, Маринко, з твоєю мамою теж наївними були. Дві дурні молоді мрійниці. Думали, знайдемо Ривчине золото, втечемо до Америки й будемо в розкошах купатися. Тільки життя все на свої місця розставило. Подивися на нас, і все зрозумієш. А того золота бійся! Його ще ніхто не бачив, а нажите Ривкою вже бідою обросло, як пень мохом.

– То вона таки була, та скринька?

– Не знаю, може, то була й не скринька. Ривка говорила, що одного дня достатньо буде привідкрити віко чарівної скриньки, аби з-під нього випурхнуло щастя – для нас, розумієш? Ми були подругами, і те щастя призначалося тільки для нас, а не для когось іншого. Але ми із твоєю матір’ю нюхом чули, що мова може йти про Гершкове золото, таємницю про яке Ривка берегла навіть від нас. І понесла з собою в могилу. В могилу, чуєш? Усе, клямка! Забудься!

– Але ж мама тоді, хоч була й трохи того, казала, що ваша подруга крикнула вам якісь останні слова… – наполягала Марина.

– …Я тепер думаю, що той скарб нікому нічого не додасть. А знаєш, чому? Тому, дитино, що нажитий він був на людській біді. Ти не знаєш, ким були Ривчині браття і їхній тато Гершко, а я тобі скажу – здирниками, лихварями. Вони займалися нечесною комерцією і обібрали не одну людську душу, пустили з торбою не одного чоловіка. Я, буває, шкодую, що хотіла тих дорогоцінностей. А часом знову хочу їх, те Ривчине золото сниться мені, я, буває, плачу, бо не знаю, як знайти розгадку цієї таємниці. І тоді, Маринко, мені стає страшно. Так страшно, ніби я стою на краю пекла, а переді мною внизу – всі людські криваві злодіяння, всі грішники і всі їхні найстрашніші муки. І все це кодло кипить у чорній смолі.

Юлька не хотіла з ним прощатися. Обійме своїми тендітними рученятами за шию й підморгує, всміхаючись:

– Юрчику-мурчику, нікуди я тебе не відпущу.

А її молодший брат (у хлопчини – серйозні вади мовлення) сказав одного разу ще й не так. Назвав парубка Юльком – і це дитяче словечко якось саме собою причепилося, увійшло в їхні стосунки. Здавалося, воно може ввійти і в життя. Назавше. Чим же не Юлько? Власне, Юлька і Юлько!

– Треба йти, Микола чекає. Мусимо зробити одну важливу справу, розумієш? – пояснював дівчині, пестячи її волосся, заглядаючи в очі.

Мучила хлопця одна здогадка. Як почалося в залі архіву, так і досі пекло десь у серці: переглядаючи великі теки зі старими фотокартками та іншим паперовим мотлохом, Юрко враз помітив на одній із фотографій… Миколу. Так-так, свого брата, Миколу. Аж сахнувся від того, а стрункий бандерівець з німецьким автоматом на грудях ніби обпік його з тієї світлини пронизливим поглядом. Спочатку Юрко зиркнув на брата, що сидів за сусіднім столом, тоді на чергову – та читала якусь газету, схилившись до лампи. Ніхто – нічого, тільки тиша і майже нечутний шелест паперу.

Уже відкрив був рота, щоби покликати Миколу, показати знахідку, як згадав про братові настанови: мовчати, нічим не виявляти свого здивування, спокійно вийти на вулицю і аж там про все розповісти!

То хто ж це такий? Що за чортівня? Чому брат Микола і той бандерівець з архівної папки так схожі?!