Розділ «Частина друга»

– Ти мені нагадуєш набридливу осінню муху, яка бзичить і бзичить біля вуха. Але в тому я винен. Треба було мені самому переглянути ті матеріали, – роздратовано кинув Микола.

– І тоді б я нічого не помітив, так?

– Чого ти чіпляєшся до слів?

Було зрозуміло, що Микола не хоче нічого пояснювати.

Юрко насупився. І раніше відчував, що брат має від нього таємниці. Зрештою у свідомості (та й у реальному житті) кожного є свої потаємні куточки, до яких іншим людям – зась. Але щоб приховувати від брата аж таке?! Ну чому, чому б не поговорити на цю тему?

– Наскільки я розумію, це може стосуватися й мене! – мовив уперто, поглядаючи з-під лоба на Миколу.

– Може.

– То в чому ж справа?

Микола Трохимович щось обмірковував, кидаючи короткі погляди вздовж алеї. Урешті озвався:

– Послухай сюди, Юрку. Це, звичайно, була моя помилка – вплутувати тебе в розслідування. Як мовиться, кожен пожинає плоди своєї дурості. Ось і я тепер маю тобі розказати те, чого краще було б і не знати – ані мені, ані тобі. Та вже нічого не зробиш. А тому завтра-післязавтра ми зустрінемося: є важлива справа, яку виконаємо вдвох. Познайомлю тебе з одним цікавим типом, а після цього розкажу тобі про те, що ти сьогодні побачив, добре?

– Чому не сьогодні? – запитав Юрко, не розуміючи, навіщо відкладати все на потім.

– Тому, що мені слід подумати.

– Подумати?…Як краще мені збрехати?

– Не верзи дурниць, Юрку. Розкажу тобі все, про що знаю сам. Але не сьогодні.

Переступаючи через купи битої цегли, Максим подумки вилаявся. Тепер уже, значить, клятий кагебіст не хоче бесідувати в кабінеті – подавай йому зустрічі тет-а-тет. Вибрав для цього якийсь довгобуд – несусвітню розвалюху, коридорами якої свищуть вітри, а ти, Максиме, стій тут і чекай тепер на його змилування.

Що він хоче? Про що цього разу буде вести розмову?

Якщо про бабу, про цю підлу стару каргу, то хай послухає, що то за птася! Нехай послухає!

Смаль уже встиг полагодити віконну раму і вставити замість вибитих шибок нові. На Клавдію Огром’як дивитися не міг – вкрай хотілося взяти до рук ножа й перепиляти їй горлянку. Або навіть не так: вивезти стару лахудру в Брище[8] на смітник – нехай конає, хай скачуть по ній ворони, хай рвуть її на кавалки голодні пси…

Ще ніхто й ніколи так витончено з Макса не збиткувався, і тому тепер щодня з ранку до вечора погойдувався він на неспокійних хвилях злоби.

Десь під серцем клекотіло, кулаки стискалися від невтоленного бажання помсти. «Так просто їй не минеться, – намагався подумки заспокоїти себе, відкладаючи уявну розправу над бабою в недалеке минуле. – Хай-но кагебіст уже відчепиться, отоді, – тішився, – отоді буде їй і скринька, і зґвалтування».