Розділ «Частина друга»

– Яка ще карта? – здивувалася Лебезуниха.

– Карта, де захована скринька.

– Скринька?

– Ну та, із золотом, бодай би вона згоріла. Скринька, яку ми всі, наче вар’яти, шукаємо.

«Шукаємо… Отже, золото Ривки, якого ніхто не бачив, муляє душу не тільки нам із Клавкою», – обмірковувала почуте баба Світлана.

Маринині відвідини й справді виявилися цікавими. Лебезуниха поглянула у вікно, мовби шукаючи в тьмяному світлі знадвору якусь підказку. Значить, мова знову йтиме про ту скриньку. Усі неначе сказилися відтоді, як п’яна Клава ненароком прохопилася при Марині й Максові про її існування. Сказала – ніби вгородила ножа поміж ними всіма. Ану ж бо, хто першим вихопить гострого гостинця, щоби пустити його в роботу.

– Чуєте, бабо Світлано, Макс почав матір перевертати…

– І не нарікав, що йому смердить? – уколола стара.

– …Взявся перевертати, а мати криком на всю околицю: «Ой людоньки, ґвалтують! Ой, рятуйте!» Знадвору Емма Павлівна, сусідка наша, свої баньки вилупила, я вчепилася Максові в груди, а ваша, бабо Свєтю, подруга верещить: «Він до мене лізе, він мене зачіпає!»

Стара, добре знаючи підступну вдачу Клавдії Огром’як, не витримала й посміхнулася.

– Ви, бабо, не смійтеся. Це не смішно. Мій бовдур ось мені губу розквасив, подивіться, як усе запухло! Шибки в кімнаті повибивав, до сусідки кричав, що уб’є… А потім так напився, що знайшли його на сусідній вулиці під парканом. Двоє парубків притягли під вечір, мовляв, нате, тітко Марино, бо ще вночі задубіє лежачи.

Лебезуниха ніяк не могла заспокоїтися. Сміх просто-таки душив її, а уява малювала дивні картини: ось басовитий голос паралізованої гримить на увесь тихий понуркуватий Луцьк, ось розпатланий шаленець Макс виламує вікно, щоб розквитатися з паскудною тіткою Еммою Павлівною (шкода, що не віддубасив цю видру).

Утім, ходіння в гості крізь вікно, мабуть, припиняться. Та думка враз вибила стару зі стану веселості.

– Ти не переживай, Маринко, – спробувала вона заспокоїти гостю. – Не переживай.

– Як це не переживай?!

– Кажу тобі, не хвилюйся. Твоя мати була такою змалечку. Ви з Максом просто не уявляєте, що вона виробляла. Хара-а-актер. Бувало, водить хлопців за носи, дурить їх, до бійок доводить, а тоді поліціянти в постерунку розбираються з її жартами. Старий Огром’як змалечку бив твою маму, як сидорову козу – та не допомагало. А вже за совєтів! До обкому партії доходило… Ой, Клавдзя, Клавдзя…

– Але то вже таке, – спробувала Марина перевести мову в інше русло. – Максим послав мене до вас, щоб я розпиталася про ту кляту скриньку, чорти б її забрали. Є вона, чи її нема, чи то, може, теж материн вибрик? Я вже починаю вірити, що моя матінка й на такі розіграші здатна. Пора вже поговорити про це, бо мій Максим ніби з глузду з’їхав. Каже: «Йди до баби Світлани і розпитай, бо я або всіх вас порішу в один день, або сам повішуся».

– Маринко, що ви хочете від мене? Я нічого не знаю…

– Як же не знаєте? І ви нічого не знаєте? Що ж то за життя таке, – зітхнула Марина. – Як у темному лісі блудимо: я не знаю, хто мій батько, Максим знає свого батька, але не знає, де він пропав. Ви з матір’ю говорите про скриньку з дорогоцінностями, але де вона, не відаєте. Ще інші люди, он, якогось фріца вбитого шукають…

– Якого фріца, Маринко? – запитала стара й мимоволі здригнулася всім тілом.