Розділ «Частина друга»

– Ти син Орисі? – ніби й не чула погрози в його голосі.

– Я вже казав.

– Іди звідси. Ти нічого від мене не почуєш.

– Бабо, ти що, не розумієш? Я зараз оцим ножем тебе порішу на місці й на тому буде клямка.

– Твоя мама була порядною жінкою, хоч я її й не любила. Шмаркачу ти! – з притиском додала раптом Лебезуниха.

– Що?!

– А те, що чуєш! Вона зараз у могилі перевертається – від того, що виродила тебе на світ! Іди звідси, кажу.

– Що-що?

– Твоя мати не за те вмирала! Не за таких виродків, як ти, смерть прийняла!

Микола Трохимович ніяк не міг зрозуміти, чому він панькається з цією істотою, чому й справді не порішить її на місці, не вгородить лезо в груди. А тим часом баба ожила й наблизилася до нього майже впритул.

– Сьогодні я тебе вислухала, а тепер вислухай мене ти. Я вже стара й бачила в цьому світі дуже й дуже багато. Тобі не снилося й краплини з того. То послухай: не знаю, від кого ти прийшов – від КГБ чи, може, ще від когось, але добром не закінчиш.

– Оце й усе? – якось натягнуто посміхнувся Микола Трохимович.

– Не лізь у минуле! Не лізь! Те, про що хочеш дізнатися, – то пóлапка.[10] Ти увійдеш і вже не вийдеш. Живим не вийдеш, зрозуміло?

– Так, як не вийшов отой німець Гюнтер? Як не вийшов Войцех?

– Якщо ти такий грамотний, – спохмурніла стара на мить замовкла, а тоді знову підвела очі, – то дам тобі відповідь. Так, вони пішли в ямку годувати хробаків. І ти підеш. Запам’ятай, зарубай на носі: у цієї історії – чорний початок і ще чорнішим буде кінець. Я це відчуваю, це моє тобі попередження. І то все, що я можу зробити для твоєї покійної матері. А тепер забирайся!