Розділ «Частина друга»

У кімнаті запала мовчанка, чути було тільки, як стара, обернута обличчям до стіни, голосно хлипає.

– Уб’ю! – нарешті озвався Макс.

– Уб’ю-ю-ю!!! – дико заревів і кинувся до старої. Але Марина виявилася спритнішою – заступила йому шлях і кішкою вп’ялася в сорочку.

– Всіх повбиваю!!! – несамовито заволав Макс і вліпив жінці ляпаса. Удар виявився настільки потужним, що Марина не втрималася на ногах і гепнула на підлогу. У цей час Максові очі наштовхнулися на сусідчину постать за вікном. Єдиним порухом кинувся до крісла, що бовваніло під стіною, – одразу по тому важкий удар відкинув обидві половинки вікна. Сяйливою зливою сипнулося потрощене скло – і крісло вилетіло на подвір’я.

– Повбиваю!!! – ревонув знову й вихопився на підвіконня. Несамовитий у своїй люті, зірвав із розхитаних від часу петель ліву половинку вікна й, ріжучи уламками скла долоні, відкинув його.

Злякана Емма Павлівна вже зіскочила з лавки і мчала до своєї оселі. Між будинками розтявся її пронизливий голос:

– Миколо, викликай міліцію, чуєш?! Виклика-а-ай міліцію! Цей мишіґін усіх покалічить!!!

Від її крику Макс раптово заціпенів. Немовби його по пояс у землю ввігнали. Повіки самі собою закрилися і враз у червоно-брунатній млі з’явився образ Миколи Трохимовича. Русявий кагебіст, скрушно похитуючи головою, щось говорив до нього, тільки розібрати цих слів Максим не міг. Натомість розпечена кров гатила молотом у скронях, бажання помсти рвало його душу на шматки. І тут же немов крізь вату вчувався голос Клавдії Огром’як:

– Ха-ха-ха-ха-ха! Ви думаєте, що я стара баба? Ні-і-і! Я – острів! Я – великий квітучий острів посеред океану, до якого не допливти – не доїхати. Я живу сама по собі, сама в собі – і нікому не знайти ключика до мого раю, до моєї таємниці! Ви живете, як примари, ви мучитеся у своєму лайні, а в мене завжди світить сонце, і мого щастя нікому не відібрати. І не втямити вам, зрозуміло? Чуєте, гей, ви всі! Зрозуміло вам?

Ноги – широко розкинуті, спортивні штани, влиті в тіло, аж тріщать, гола постава налита свинцем здорової молодої снаги – таким виглядав Юрко Кириченко в очах школярів, котрі тихо сиділи на довгій дерев’яній лаві під стіною спортивного залу. Усі вони захоплено спостерігали, як ритмічно, легко, ніби жартома віджимається від підлоги їхній тренер. «Ось як треба, – промовляли Юркові очі. – Тренуйтеся, і все у вас вийде!»

– Гей, атлете!

Голос пролунав, здавалося, з-під самої стелі. Одначе той, хто гукав, стояв у дверях по той бік спортзалу.

Юрко поглянув туди й упізнав Миколу Трохимовича, врешті просто Миколу, бо інколи й сам, незважаючи на те, що той доводиться йому рідним братом, чомусь переходив на оте офіційне «Трохимовичу». Зиркнув – і забрав із-під себе одну руку. Тепер віджимався лише правицею, від чого жили на спині заграли пульсуючими набубнявілими звивинами. Здавалося, нічого не змінилося, тільки багрянець на потилиці промовляв про неабияке фізичне напруження.

– Та бачу вже, бачу! – весело озвався Микола. – Ходи сюди, є для тебе робота.

Юрко звівся на ноги. Зніяковіло поглянув на дітей – ті ж бо, захоплено перешіптуючись або просто роззявивши роти, чекали ще якихось трюків у виконанні фізрука. А брат уже рухався до нього.

– Ти мені зараз нагадуєш молодого дурнуватого бичка, якого вже пора прив’язувати ланцюгами, – тішився Микола Трохимович. – Пригадуєш, як я колись утікав від отакого биця навколо хліва? А потім дядько Іван закував клятого, ти хотів його осідлати, а ми відмовляли, щоб не скрутив собі в’язи?

Юрко теж усміхнувся. Невдача з бугаєм тоді спонукала його видертися на спину старому цапові, який, за висловом тітки Олени, «ревів дивними голосами» й не хотів рушати з місця. Микола тягнув його за налигача, а Юрко човп своїми гострими п’ятами поміж ребра, та проїхатися так і не вдалося. Зведенюкам (так братів у хвилини доброго настрою величала тітка) тоді добряче дісталося, бо Юркова одіж, здавалося, навіки просякла важким козлячим духом, і навіть тітчине прання довго не могло цьому зарадити.

– Що там у тебе? Знову в архів? – запитав, потиснувши братові руку.

– Спочатку в архів, а потім треба буде поговорити з одним типом, – упівголоса відповів Микола й виразно поглянув туди, де сиділи, перемовляючись поміж себе, дітлахи. – Зараз відпросишся, добре? Скажи їм що-небудь… Хай… потренуються чи в баскетбол пограють. Дай діткам завдання яке-небудь, щоб не бігали по коридорах.

– Зачекай мене на подвір’ї, – промовив Юрко й повільно рушив до своїх вихованців.