Розділ «Частина друга»

– А що, на німців у вас теж є справи?

– На всіх, Юрку, на всіх і кожного, – відповів, посміхаючись, Микола Трохимович, і додав: – Зробимо так: зараз вийдемо і я пред’явлю перепустку. Тоді підемо в зал і будемо працювати. Чергова – моя приятелька, тому, думаю, нічого зайвого не питатиме, одначе ти будь обережним і намагайся до неї не говорити. І найголовніше: не смій нічого собі записувати чи коментувати вголос. Побачив – і запам’ятав, зрозуміло?! Навіть якщо б ти знайшов щось надзвичайне, повинен зберігати цілковитий спокій, докінчити роботу і розповісти мені про побачене лише на вулиці.

– Це що, така таємниця? Від кого ми ховаємося?

– Така таємниця. Я тобі сказав, як діяти? Отак і дій.

– Нас будуть підслуховувати, чи як?

Микола, здавалося, вже ледь стримував роздратування.

– Перестань весь час розпитувати. Раз я тобі на цьому наголошую, значить знаю, що роблю. Вчися трохи думати головою, а не біцепсами…

Піднялися до архіву. У залі було прохолодно. Як і минулого разу, худа, бліда і якась на диво мізерна жіночка подала їм папки з паперами й одразу ж пішла до свого столика. Відтак вони з Миколою стали ніби єдиними живими істотами в цьому приміщенні, бо чергова сприймалася майже як декоративне доповнення до суворого інтер’єру архіву.

– Може, впустите мене?

Світлана Лебезун похмуро дивилася на візитерку, яка стояла біля порога. Одразу пригадала Марину дитятком і подумала: життя інколи виробляє з людьми лихі речі. Клавина донька завжди тягнулася до неї в ті колишні часи. Було таке грайливе, миле, веселе й життєрадісне дівчатко, аж світилося від, здавалося, невичерпної внутрішньої енергії. Гарна-прегарна дитинка була. Тепер же… Оця змарніла, змучена жінка… Чого вона, власне, хоче? Навіщо прийшла?

– Заходь.

Марина, голосно сопучи, повільно й натужно стягувала з ніг чоботи.

– Прийшла, тьоть Свєто, з вами по-людськи поговорити. А то моя мати вже таке виробляє, що й соромно розказувати.

– Що мені до твоєї матері? – байдуже запитала стара, пропускаючи гостю до покою. Власне, оцю кімнатку покоєм назвати було важко, хоча сама хата, колись перекуплена Лебезунихою, щоб дожити віку, якимось дивом лишилась у цьому престижному місці. Мабуть, міським архітекторам просто не доходили руки до розвалюхи.

– Смієтеся? Ви, мабуть, моїй мамі рідніша за мене.

– Сама винна!

– Може, й сама. Я вже нічого не розумію. Часом думаю, бабо Світлано, що я народилася в якусь лиху годину: ні спокою мені нема, ні простого жіночого щастя, ні долі. Пекло, та й усе. Єдина втіха – піду на роботу, мию підлоги в інституті, то часом трохи забудуся.

«Народилася в лиху годину… Ліпше й не скажеш, – подумала тим часом Лебезуниха. – Якби ж то ти, голубко, знала, як і коли тебе зачато!» Цієї миті в серці старої прокотилася тепла хвиля співчуття.

Баба Світлана пильно вдивлялася в обличчя Марини. Що й казати: несла в собі Максова жінка й справді лихий знак – у цих зморшках на обличчі, у цій згорбленій поставі, в порожньому погляді очей. Неначе з перших секунд життя отримала вона якусь невидиму печать злого фатуму, й це тавро ятрило Марині й душу, і тіло.

– А тепер ось, мати… Ви собі не уявляєте: сказала Максові, що в неї в матраці захована карта. Що ви ту карту приховали в надії на Максову бридливість. Мовляв, не захоче в материних бебехах порпатися, то ніколи й не знайде.