Розділ «Частина друга»

Тремтячими пальцями Юрко перевернув світлину. На звороті помітив досить-таки вицвілий напис від руки: «Підстаршинська школа. Рік 1943-й». Що б це могло означати? Невже в бандерівців були свої школи?

Але ж подібні! Звідки така схожість? Якби фото не було старе, та ще й підписане, а Юрко не знав свого брата, можна було б подумати, що це одна й та сама людина. Ото розсміється Трохимович, коли побачить себе в бандерівській одежі та ще й з німецьким автоматом!

До рук упало іще одне фото. Тепер уже той чоловік – з дівчиною, якраз із тією Орисею, про яку Микола наказав зібрати інформацію. Стоять собі, всміхаються, ніби не в банді вони, а десь на прогулянці. В обох – зброя, в неї кобура з пістолетом, у нього автомат, але вже не німецький, а радянського зразка. Сфотографовані при вході до якоїсь землянки чи підземного бункера. Підпису ніякого, лишень прикріплено стандартний архівний бланк із написом: «Банда Шуляка. Изъято 12 июля 1946 г. во время спецоперации в лесу возле с. Садов Волынской обл.».

Ось тобі й на! Ціка-ава парочка! Оце так натрапив! Буде про що розповісти братові.

Банда Шуляка… Може, на фотознімку – якраз і є той Шуляк? Що за один, чому немає імені, звідки походить? Шуляк – це прізвище чи?…

Юрко не встиг до пуття про все це подумати, як здригнувся: з пожовклої течки на стіл сипнулися моторошні знімки. На них – порвані кулями, поколоті багнетами тіла без одягу. Ось і незнайомець, той-таки Шуляк – мертвий, але голий-голісінький, тіло приперте до якоїсь мурованої стіни товстими дерев’яними кілками, груди розпанахані чорними отворами від куль. Ось інші покійники, також виставлені під стіною. Ось ще… ціла хура мертвяків. Немов снопи, звалені один на одного, руки й ноги звисають із драбиняка.[7]

А наступна світлина враз розірвала напівтемряву кімнати покаліченими оголеними жіночими тілами. Юрко, знов мимоволі здригнувшись, упізнав серед них сліпучо-білу, побиту навхрест чорними отворами від куль постать Орисі. Що за чортівня? Що за така, в біса, демонстрація? Чому всі вони голі?

Неначе в напівтумані хлопець переглянув інші папки. Зокрема, ще польські фотографії, з яких на нього дивилися молоді кокетливі дівчата в старомодних капелюшках, із квітами, прикріпленими до одягу. Очевидно, невідомий слідчий вивчав життя цієї Орисі Кириченко, її довоєнне минуле, цікавився подругами та друзями.

Дівчата були якісь не дуже… Минулого разу вони з Миколою навіть посперечалися на цю тему. Брат, показуючи йому копію світлини, заявив, що з цієї групи йому б сподобалися блондинка Світлана Лебезун і чорнява Клава Огром’як. Що ж до Орисі, то обидва сходилися на одному: її вилицювате обличчя свідчило, скоріше, про якусь внутрішню енергію, аніж про дівочу красу.

– Я не бачу в них нічого такого, чим варто аж так захоплюватися, – мовив Юрко. – Взагалі, озирнися навколо: нинішні дівчата набагато кращі, якісь миловидніші, ніжніші. Словом, є на що подивитися. А ці…

– Ти поміркуй над картинами художників епохи Відродження й подивись на жінок, які їх надихали на творчість. Адже на той час, якщо вірити мистецтвознавцям та простій людській логіці, то були суперкрасуні. Хоча нам тепер це трохи смішно. Розумієш, Юрку, на кожен час існують свої виміри краси, – переконував його старший брат.

Єдина, хто справді справляла враження на Юрка, – так це дівчина з дивним іменем Ривка. І, можливо, не лише красою, а…

Утім, Юрко й сам не міг здогадатися, що ж у цьому обличчі приваблювало його погляд. Він якось несвідомо поклав поряд світлини Орисі та Ривки й помітив схожість – також невловиму, якусь надто незбагненну, незрозумілу. Може, то смерть робила їх подібними й навіть близькими? Обидві ж померли, про це Юрко довідався із паперів у папці.

А той Шуляк, той убитий бандерівець?! Не було в документах жодної згадки про його справжнє наймення. Ким же він доводився Орисі й оцим вродливицям довоєнної Волині? І ким він був для… двох братів – Миколи і Юрка?

Уже маючи намір встати, щоб віддати черговій папки з документами і вийти на вулицю, Юрко зафіксував для себе ще одну цікаву постать – особу фотографа. Войцех Юстисяк, поляк, звання – капрал Війська польського у відставці, власник «бюрка» на вулиці Пілсудського. Ось хто увічнив обличчя дівчат, щоб тепер вони з Миколою могли зазирнути в те далеке й незрозуміле для чужих поглядів життя…

– Микола ж чекає.

Юлька ще раз із докором поглянула на коханого й зачинила двері веранди.

…Микола іноді доводив Юрка до нестями. Як можна попрощатися й піти, нічого до пуття не пояснити, навіть не відповісти на запитання, яке мучить, не дає йому спокою ось уже упродовж кількох днів. Тоді, уже від’їхавши від архіву, брати перезирнулися, а коли Юрко спробував заговорити, Микола враз пригальмував біля скверика.

– Не тут. Давай прогуляємося.

– Та що ти із себе суперагента корчиш! – збуджено вигукнув хлопець, коли позаду хряснули дверцята «Жигулів». – Думаєш, хтось нас буде підслуховувати? Та кому ми потрібні?