Розділ «Частина друга»

Сонце стояло десь над зазубреними стінами замку Любарта. Микола Трохимович походжав тротуаром і розглядав приміщення спортшколи, у якому виразно проглядалися ті ж самі риси давньої забудови, а коли Юрко, одягнутий у новенький спортивний костюм, випірнув із дверей, мовив трохи легковажно, аби розвіяти ту дрібку напруження, що ніби зависла між ними в повітрі:

– Як на колишню синагогу, трохи дивне приміщення, правда ж?

– Воно ж, мабуть, перебудоване. Я чув, що це частина оборонних споруд, які тяглися навколо старого замку.

Миколині «Жигулі» не хотіли заводитися, та Юрко не міг думати ані про коробку передач, ані про те, що могли б Миколі, власне, уже й чорну «Волгу», одну з десятка, дати для користування – невже це такий клопіт для поважної державної установи? Та ще й такої…

А то виділили якогось недобитка з обтріпаними сидіннями та розхлябаними панелями на дверях. Коли авто таки рушило, запитав коротко:

– Що шукаємо? Ти можеш мені сказати?

– Сам просився, аби я взяв тебе до якогось цікавого діла й сам-таки обіцяв не випитувати, – буркнув Микола Трохимович.

– Але ж я не бачу логіки в оцьому нудному копирсанні в паперах. Ми риємося в минулому, а що там може бути цікавого. Хіба нема якихось теперішніх, сучасних розслідувань? Ви ж мусите щось відстежувати. Невже зараз перевелися шпигуни?

– Юрку, є питання, про які я просто не маю права говорити. Навіть тобі, – заговорив Микола, пригальмовуючи біля сірого чотириповерхового будинку обласного управління КГБ. – Але дещо скажу, зачекай, не виходь поки що з машини.

Хвильку подумавши, заговорив далі:

– Пригадуєш фото часів польської окупації, яке ми з тобою знайшли минулого разу?…

– Там було багато знімків.

– Четверо дівчат. Пригадуєш, ти ще говорив, що колись були інші критерії краси, а я з тобою сперечався, пам’ятаєш?

– Уже згадав.

– Так от, усі вони – вельми цікаві пташечки, які дуже й дуже нас цікавлять. Нас – це слідство, розумієш? Дві з них ще живі – це старі люди, які доживають віку. Їхні справи зараз дуже ретельно переглядають і вивчають. Третя – жидівка, яку розстріляли німці. А от четверту – Орисю Кириченко, яка теж загинула, нам треба перевірити.

– Навіщо, коли вона мертва?

– Це важко сказати напевне. Я розмотую один клубок, у якому безліч невідомого. І от натрапив на це фото, розумієш? Може, це буде й даремна праця, але в нашій роботі важливо перевірити все – кожну найменшу дрібничку. А буває, що якась дурничка, якийсь натяк, якась малозначуща обставина виводить тебе на потрібну дорогу.

Втім, було видно, що особливого ентузіазму молодий тренер не відчуває. Поглянувши на нього, оперативник вперто наполягав на своєму:

– Так-от, Юрку, ти переглянеш кілька папок, що стосуються однієї бандерівської банди, тому що ця Орися загинула в підпільному схроні. Там є різні документи: протоколи допитів, фотографії, якісь бандерівські папери, знайдені та вилучені під час ліквідації членів банди. Треба це все перечитати, але вдумливо, допитливо. Ось тобі перелік імен, які можуть десь вигулькнути в процесі вивчення тих папок. Прочитай, запам’ятай і віддай назад. А я подивлюся деякі кримінальні справи. Треба перевірити одного німаку.

Юрко здивовано звів догори брови.