Розділ «Частина друга»

Максим зупинився в кутовій кімнаті недобудованого дому й майже відразу почув чиїсь кроки. Обернувшись до вхідного отвору, уздрів молодого чоловіка в спортивному костюмі.

– Ви Максим? – запитав незнайомець.

– А ти хто такий? – вирячився Макс, котрий ще не встиг позбутися свого лихого настрою.

– Я Юрко.

– Ну то й що з того?

Молодий чоловік іронічно посміхнувся, зміряв Максима поглядом, а тоді знову перепитав:

– То ви Максим чи ні?

– Ну Максим, а тобі що до того?

– Я від Миколи Трохимовича. Маю вам дещо передати.

– То його не буде? – запитав чолов’яга, якому раптом відлягло від серця. Значить, Микола Трохимович не прийде на зустріч, а отже, не буде й цих його підленьких, вкрай небезпечних запитань, зокрема, про бучу в бабиній кімнаті й вибите скло. Це міняє справу.

– Ось! – хлопець виставив перед собою долоню, міцно стиснуту в кулак.

І коли Максим Смаль інстинктивно нахилився, щоб придивитися, що ж там заховано в тій долоні, Юркова правиця раптом різко рвонулася догори й міттєво врізалася Максові у верхню губу.

Удар виявився настільки несподіваним, що в чолов’яги з очей бризнули іскорки. Та ще не встиг Макс і подумати, як нападник ударив лівою, знову боляче поціливши в обличчя. Цього разу Максим не втримався на ногах і впав на запилюжену долівку.

– Ви сьогодні будете в мене замість боксерської груші, – весело мовив Юрко (а це, звичайно ж, був саме він), і коли Максим почав зводитися, зацідив йому кросівкою у вухо. – Але не треба валятися, – знову радісно озвався, – я ж не можу вас бити лежачого. Вставайте-но вже!

У Максовій голові дзеленькали срібні дзвоники. Він ніяк не міг отямитися: як же це так – його, дорослого чоловіка, лупцює якийсь шмаркач? Та ще й знущається.

– Досить лежати, Максиме! Ви простудитеся, – тим часом кепкував юнак. – Це ж бетон, а не перина. А потім дружина запитає, де то ви примудрилися на себе весь бруд зібрати…

…Скільки може важити цей’о хлопай? Кілограм шістдесят, не більше ж!

Макс раптом відчув себе занадто скривдженим. Нещодавно баба позбиткувалася, тепер ось, іще один. Зводячись на ноги, вже чекав нападу.

– Зараз ми прицілимося… – продовжував іронізувати нападник. – Прицілимося, і р-раз!

Але Юрко не вдарив. Тільки змахнув правицею, імітуючи напад.