Розділ «Частина друга»

Від тих її слів Макс готовий був подумки розсміятися. Що-що, а цю клятву він дотримає, тим більше, що Марина аж ніяк не вписується в картину його омріяного благополуччя – хоч ти лусни. Пухнасті студенточки, грайливо гойднувши сідницями, знову прошмигнули перед його очима.

– Тоді візьми й переверни мене, – пошепки наказала Клавдія Огром’як. – Там, піді мною, в матраці зашито папірець. На ньому – схема. Ти прочитаєш і все зрозумієш. То Лебезуниха придумала, – хихикнула стара. – Каже: «Макс тебе все одно піднімати не захоче, а Марина не додумається розпороти обшивку».

У Смаля тряслися руки.

– Та не бійся ти! Бери й перевертай, все одно я нічого не відчуваю.

Бабине тіло виявилося на диво важким. «Тому що безвольне», – подумав Макс, перевертаючи стару. Йому не раз доводилося переносити п’яних заводських колег, тому не дивувався.

А тепер де й сила взялася. Єдиним рухом розшматував липку обшивку матраца. Спочатку намагався не дихати, але одразу ж забув про все на світі:

– Де ж вона, ця клята схема!

– Десь там повинна бути, – шепотіла стара. – У целофановій торбинці вона. Там подивися уважно. – І коли Смаль навалився на неї усім тілом, розгрібаючи вільною рукою огидні бебехи, Клавдія Огром’як раптом озвалася звучним, несподівано потужним басом:

– Рятуйте! Лю-ю-юдоньки, рятуйте!!!

Від її несамовитого крику брязнули шибки у вікні.

– Максе, відпусти!!! Рятуйте, ґвалтують!!! Людоньки, поможіть!!!

– Ти ш-що, с-стара, здуріла? – прошипів, нічого не тямлячи, Макс. Його чіпкі руки все ще метушилися навколо незворушного тіла Клавдії Огром’як. Підвів очі: в дверях стояла бліда розпатлана Марина.

– Максе, ти дурний чи що??? – волала стара. – Відпусти мене!!! Ой людоньки!!! Що він хоче від мене?!! Ґвалтують!!! Ой людоньки!!! Марино-о-о!!! Марино-о-о, рятуй!!!

– Що ти робиш, Максе! – істерично верескнула Марина й кинулась до нього. Щосили віддирала його руки від старої.

Розпашілий чолов’яга нарешті сахнувся від химерного бабиного ложа. Скляними очима дивися то на свою дружину, то у вікно – на Емму Павлівну, яка вже перебігла вулицю й тепер, зіп’явшись на пальці ніг, намагалася зазирнути досередини.

– Марино, він ліз до мене! Він чіплявся! Якийсь дурний! О людоньки, я йому казала, що стара, що хвора, а він… Ото дожилася – до старої баби лізе, не дасть мені спокійно померти. Марино, що я маю робити?!! – знову перейшла на крик немічна.

– Максиме, скажи, що це неправда, – крізь зуби прошипіла Марина і встромила в нього свій чіпкий погляд.

Емма Павлівна видерлася на лавочку, що стояла під парканом і з виразом непідробного подиву на обличчі заглядала до кімнати.

Максим стояв ні живий ні мертвий – тільки жили ходили попід шкірою його шиї та вилиць.

– Марино, доню, я його боюся! Ти ще всього не знаєш! Він же, як ти підеш на роботу, приходив з моєю фотокарткою і ліз до мене! Якийсь дурний! Мені наказував, щоб мовчала, бо приб’є. Я його прошу-прошу, щоб відчепився. А він лі-і-ізе!!! – закінчила свою тираду стара і зайшлася плачем.