Розділ «Частина друга»

– Піди й візьми її, – раптом озвалася стара.

– Кого? – не зрозумів Макс.

– Скриньку.

– Скриньку???

Йому теж перехопило дух. Невже баба відкриє свою таємницю? І саме зараз, коли вже й вірити в це перестав.

– Піди й візьми її. Мені тепер не шкода. Я чую: смерть вже йде по мене.

– Де вона? – видихнув.

– …Але Марині не кажи! – грізно прошипіла стара. – Чуєш? Марині не кажи! Я її ненавиджу. Вона занапастила мою старість. Хай не знає! Хай нічого їй не дістанеться! А тобі – дам! Хоч ніколи тебе не любила, тепер віддам тобі все! Отак!

Остовпілий зять ніяк не міг повірити в почуте.

– Я її гляділа, няньчила, пилючку з неї здмухувала, а вона ось як мені віддячила. Тепер хай знає!

Максим урешті отямився й нагнувся над немічною.

– Клавдіє Миронівно, мамо, ви тільки не хвилюйтеся. Просто скажіть мені, де вона лежить, – говорив до баби, відчуваючи, що зривається на скоромовку. – Скажіть – де, а за мною теж не пропаде. Ви мене ще не знаєте! Так, вам залишилося небагато. Але я можу зробити все, щоб остаток своїх літ ви прожили як людина. Хотіли винограду – так я завалю вас виноградом! Я буду приносити вам дорогі вина, шампанське – еге ж, ви немало його пили в минулому, правда? Зимне, з холодильника! Я вмію цінувати доброту! Найму няньку! Уявіть собі: тут буде пахнути парфумами… Я дістану вам французькі… Стоятимуть квіти… Хай неможливо вас підняти на ноги – але останні дні проведете гідно!

– Ти справді це зробиш? – прошепотіла зі свого столу стара. – Парфуми? Ну, парфумів не треба. Але квіти… Я завжди любила квіти. Тільки десь так поставити, щоб я їх бачила.

– Ви ще мене не знаєте! Розіб’юся, але зроблю!

– Тоді, Максе, ось що. Підійди і переверни мене набік.

– Що???

– Та не дивуйся. І тихіше будь, а то ще Марина почує. Їй не скажеш?

– Не скажу!

– Обіцяй!

– Клянусь!