Розділ «Частина друга»

– Знаєш, Максе, – мовила й задумалася та. Не могла бачити обличчя свого співрозмовника, яке витяглося від неймовірного здивування. – Я стара немічна жінка і вже… нічого не чекаю, крім дрібки поваги до себе. Якби ти знав, як мене колись любили…

– Можна здогадатися, – буркнув чолов’яга біля вікна. – Я бачив ваше фото.

– О, що то були за часи! Навколо мене готові були повзати на колінах, а тепер? Хто захоче на мене глянути? Стара колода, жовчне створіння, люте на всіх і на себе. А якби мене хтось хоч раз назвав Клавдією Миронівною… Особливо ти, Максиме…

– То що було б?

– То я… могла б уже померти, – впівголоса, але виразно, сама собі дивуючись, промовила стара. – Так, Максиме, смерть уже стоїть біля мене. І я вже могла би спокійно-преспокійно померти. Не мучити ні вас, ні себе.

– Оце тільки й того??? – знічено перепитав Максим.

– Так, Максе. Тільки й того. Дрібку поваги. Мале-е-есеньку! Уявляєш: не Клавка, не старе одоробло, а Кла-а-авдія Миро-о-онівна. Чуєш, як звучить?! Солідно, поважно, як і годиться жінці похилого віку.

За хвильку немічна знову заговорила:

– Я прожила довге й розкішне життя, а так мене називали тільки чиновники. Ще й добавляли: «това-а-ришко». Тьху! Бовдури нещасні! Тамбовський вовк їм товариш! Та якби ти, мене… отак, щоб – «Клавдія Миронівна», – то, я думаю, уже б моє серце не витримало, уже б розірвалося – і все, й гаплик. Бо я ж уже, Максе, теж хочу тієї смерті. А вона, клята сучище, не йде та не йде по мене.

– А скринька?! – вирвалось у Смаля. Відразу вкусився за язик, бо в баби вже, видно, мізки запліснявіли остаточно. Бракувало тільки, щоб вона від своїх дурних переживань узяла й справді врізала дуба. Що тоді скаже Микола Трохимович?

– Скринька… – чи то зітхнула, чи то простогнала стара. – Кому вона тепер потрібна, та скринька…

– Мені потрібна, Клав-діє Миро-нів-но, – по складах невміло пробелькотав Макс те осоружне йому ім’я і, незважаючи на свою давню огиду, підступив до немічної.

– Що??? Ти назвав мене… Клавдією Миронівною? Не хочу вірити!!! Ні, це неправда, в мене вже галюцинації! Видно, Максиме, я виживаю з розуму. Ну, але то й не дивно в моєму становищі. Полежав би ти отак, ще й не те приверзлося б.

Максим узяв себе в руки й відступився до вікна.

Обережність! Так, потрібно бути обережним і хитрим, щоб не збити стару з цієї дуже-предуже цікавої теми.

За звичкою поглянув надвір. По той бік вулиці, звичайно ж, помітив сусідку Емму Павлівну. Стояла, відкривши рота, й теж дивилася на нього. «Підглядає у вікно й доносить», – подумав, а вголос мовив:

– Я вас, Клавдіє Миронівно, й мамою називати можу, коли вже вам того так хочеться. Мені неважко.

– Ох, Максиме!

Блискучі очі Клавдії Огром’як вирячилися, й Макс почув, як у її грудях заграли органи ядухи. Стара ледве дихала. Здавалося, що серце її справді може не витримати. Не вірилося, що могла так розчулитися: знав її розсудливою і прагматичною, а не такою, як зараз.

«Хоч би не вмерла, – подумав. – Потім спробуй поясни в КГБ, як і чому це сталося».