Розділ «Частина друга»

Будучи молодою, ховала деякі знімки у схованку, але тепер дістала й уже не крилася: хто захоче ритися в манатті старої баби, яка, дивись, от-от накаже довго жити. Більше не турбувало стару й те, що десь, окрім подібного альбому Клавдії Огром’як, могли бути копії. А ще – ті осоружні знімки, котрих Войцех так і не забрав із собою в землю, і які не давали спокою подругам упродовж стількох літ.

– Максиме!

Ох, як вона дратувала його цим своїм «Максиме». Стара карга, колода, вщерть напхана злобливою, мстивою іронією! Лежить і тільки шукає момент, щоб якомога більше допекти йому, зачепити за живе, роз’ятрити усе єство – і втішитися. За що доля прирекла йому таку покару – напівживе, нікому не потрібне немічне бабисько, котре ніяк, ну ніяк не хоче піти з життя. Інші паралізовані вмирають швидко, а ця… Еге ж, відтепер вона ще й перебуватиме під отакою собі зовні непомітною, неофіційною опікою «тих товаришів» – спробуй тепер зачепи! Яка велика цяця!

Що ж вони в ній такого знайшли?

Смаля цікавило два невідкладних болючих питання. Перше – скільки ще може прожити на світі паралізована людина, чи довго здатна вона отак незрушно пролежати. Клавдія Огром’як у своєму житті не перепрацювалася (це ясно – як білий день), тому Макс міг накинути їй понад норму рік-два зайвих – організм же не знищений, як, скажімо, у нього (печінка вже поболює, горілочка про своє нага-а-адує). Якось думав піти в книгарню й купити медичного довідника, аби почитати, чи довго ще терпіти це лихо, та руки не доходили. І ноги теж, не доходячи до книжкового магазину, вони вправно завертали до гастроному за чверткою. А варто було б довідатися, бо то ж таки справжнє лихо: можна було б нарешті провітрити цю кімнату і взяти квартирантів. Смаль готовий був заради цього навіть сякий-такий ремонт провести, побілити стіни, шпалери переклеїти, щось підфарбувати. Хоча, треба сказати, домашня робота завжди викликала в нього почуття важкої нудоти. Зате він уявляв собі двох юних пухнастих студенточок без копійки в кишенях, які могли б тут поселитися. Або молоденьку незаміжню медсестру, яка, скажімо, приїхала з віддаленого поліського села і ще не встигла отримати квартиру…

Натомість – оця… Клавдія Огром’як – дуже й дуже цікава, як мовив той оперативник Микола Трохимович, жінка. Еге ж, цікава… Цікавою вона була в молодості, років так зо тридцять-сорок тому. Якось Максові довелося бачити її колишнє фото. Це була єдина мить, коли він, як завжди, будучи трішечки під газом, пройнявся до цієї людини повагою. Подивився на світлину й несподівано для самого себе завмер: звідти у вічі йому глянула сама ніжність, витонченість. Відблиск якоїсь демонської, до незбагненності дикої краси ввірвався йому в самісіньке серце, і Макс відчув, як… тверезіє і сповнюється такою ж незрозумілою високістю й урочистістю.

Господи, якою ж руїною вона стала!!! Чолов’яга поглянув на паралізовану стару й знову уявив те колишнє вродливе дівчисько, ту давню, здавалося, міфічно-звабливу жінку. Така могла цікавити (і, звичайно ж, цікавила!) багатьох, а якби хотіла, то могла б рухати не лише чоловіками – арміями. Чи ж рухала? О, Максим не сумнівався, що Клавка крутила ними, як циган сонцем, щоб мати вдосталь шампанського й шоколаду, танцюльок та інших утіх. Очевидно, що навколо Клавдії Огром’як таки було зав’язано багато різних подій – і це віднедавна стало другою болючою проблемою Макса. Феєричне минуле паралізованої не хотіло просто так лежати поряд із немічним тілом на облізлих дверях. Ті тривожні події виривалися із нашарувань колишніх років і вперто нагадували про себе. Одначе Максим не міг утямити жодного зв’язку між фрагментами інформації, якою він володів. Лише здогадувався, що зіставити й проаналізувати її до снаги комусь іншому. Й ось ті «інші» заявили про себе, вони вже вийшли на арену зі своїх кабінетів і хочуть знати все – від початку й до кінця.

– Максиме Ана-товійовичу!

Бабин голос вирвав його з полону думок. Еге ж, стара й далі знущалася. Вкотре нагадала справжнє ім’я батька, ніби натякаючи, що й у нього з минулим не все гаразд.

– Що?

Чолов’яга витер ганчіркою шибу відчиненого вікна й поглянув на підвіконник. Здався йому підозріло чистим – і це Смаля стривожило. У цьому царстві бруду лише підвіконня було чистим… Чому б це?

– Що ти робиш?

Баба перервала хід його думок.

– Витираю пил, – похмуро відповів зять і зачинив вікно.

– А що то в лісі здохло? – здивувалася немічна.

– Мовчіть уже!

За хвильку стара знову озвалася:

– Послухай, Максиме, а ти міг би мене хоч раз у житті назвати Клавдією Миронівною? – несподівано запитала баба. – Хоч один разочок.

– Я??? – зять обернувся до неї і вирячив очі. – Навіщо?

Нічого не розуміючи, дивився на хвору тещу.