Розділ «Частина друга»

– Не дуже-то й цицькове! Макс уже на ноги спинався тоді. Ти-но пригадай добре: наша Ривка не раз із ним бавилася, візьме його на руки й радіє собі, хоча я б таким нервусом і не втішалася. Та й тоді, коли німці з автоматами прийшли і їх похапали, – Ривку, Мойру, ще багатьох жінок – десь воно, мале, теж там крутилося. Тільки Шмойль був на жида не дуже подібним, то виніс малого і сам з тої біди врятувався. Пам’ятаєш?

– Це все я пам’ятаю. Тільки ти, Клавцю, не ліпи горбатого до стіни. Я не вірю, що Ривка нам на Макса вказувала.

– А іншого мишіґіна й не було. Не бу-ло! – з притиском промовила немічна. – Принаймні в її оточенні. Та й серед нас усіх… Я тобі скажу, Світланко, що й тепер нема іншого!

– Тихо будь! – прошепотіла у відповідь Лебехуниха. За дверми почулися кроки. – Ще Марина почує.

На тому розмова й урвалася. А сьогодні баба Світлана принесла із собою клаптик паперу з написаними від руки літерами-кривульками. Звівшись на ноги, вона мовчки піднесла записку немічній до очей.

Та, примружившись, прочитала.

Клаптик паперу впав Клавдії Огром’як на груди. Якби хтось інший міг у цю мить зазирнути згори до кімнати, він би прочитав такі слова: «Клавцю, за нами стежать і, можливо, нас навіть підслуховують. Якісь люди цікавляться Гюнтером, Войцехом, скринькою і нашим з тобою минулим. Вчора до мене приходив син Орисі Кириченко. Можеш собі уявити, що я пережила!»

Подруги, кожна занурившись у власні думки, мовчки дивилися поперед себе. Нарешті посеред хатніх сутінків пролунав глухий Клавин голос:

– Свєтю, забери її.

Тремтячою від хвилювання рукою Лебезинуха взяла записку, потім зіжмакала її і, трішки подумавши, вкинула до рота.

У кімнатній тиші було чути, як стара голосно плямкає губами.

– Що ти робиш, Свєтю? – запитала зі свого ложа немічна.

– Жую.

– Боже мій, Боже мій! – простогнала Клавдія Огром’як. – Усе, як у кіно. Може, ми з тобою вже здитиніли, га?

Світлана Лебезун чомусь боялася непроханих візитерів. Щоправда, не завжди: в дні молодості її романтичне єство прагнуло нових знайомств, цікавих розмов, пліток, жартів і бурхливих пригод. Коли ж у дзеркалі замість вродливого обличчя почало з’являтися те, чого Світлана так боялася, непомітно ввійшов у її серце страх проти всіх чужих людей – так, ніби вони за ці роки змінилися, пройнялися до неї ворожістю й прагнули тільки недобрих вчинків.

Постарівши, вона відчула, що люди стали чужими. Чужими й незрозумілими.

Так, це була вона, старість. Роздумуючи про вагу своїх літ, Світлана Лебезун готова була померти швидше, бо ніщо тепер, у принципі, не становило тієї цінності, за яку варто хапатися й тремтіти. Єдиною шпаркою в її існуванні залишалася магічна Ривчина скринька, напхана дорогоцінностями. І це було так смішно: думати про неї, боятися, що хтось інший урешті знайде скарб, призначений для двох колежанок, які залишилися доживати віку в надії на велике багатство.

І що було б, якби скринька раптом знайшлася? Ну що?

Коли всі логічні побудови в старечій голові баби Світлани врешті зводилися до цього запитання, з’являлися перед її очима чомусь не купи золотих блискіток, не повні шафи лахів, про які вона так мріяла, не шикарні автомобілі та фешенебельні яхти, – а колишні моторошні тіні. То ніби вставали з-під землі покійники й прискіпливо заглядали в її очі.

Там, на обійсті Клави Огром’як, по один бік хати лежав Гюнтер, а по другий – Войцех. І здавалося бабі, що вони іноді вставали, щоб відвідати своїх убивць.