Розділ «Частина друга»

– Немає в мене фотографій!

– Та ви, я бачу, мене й далі боїтеся. Шкода, звичайно. Однак вас можна зрозуміти. Такі знайомі – до чого вони тепер? Ще й лиха набратися можна.

– Лиха не боюся, – пробурчала стара й раптом обпекла Миколу Трохимовича гострим неприємним поглядом. – Я, дорогенький мій, у своєму житті всяке бачила: і в аваріях бувала, й болячки мене всякі з ніг валили, а тепер боятися знайомої бандерівки смішно, я і так однією ногою – в могилі. Скільки мені ще жити – рік, два? Що в цій розвалюсі добувати віку, а що в тюрмі – одна біда…

– То, може, хоча б листа написали їй, – не здавався Микола Трохимович, і далі наполягаючи. – Знаєте, як мамі там, далеко в Канаді, буде приємно отримати вісточку з Волині?!

– Листа, кажете?

– Ну звичайно ж. Напишіть їй!

– Про що ж написати?

– Ну, я вже й не знаю, – задумався Микола Трохимович. – Напишіть про себе, про те, як тут живете. Або – про колишнє, про якісь ваші спільні спогади. Ви ж були молодими, дружили, хіба про це не можна написати? Хіба у вас немає приємних спогадів? Або навіть сумних… Та, зрештою, що я вам буду розказувати…

– Мені треба подумати, – промовила баба й ще раз уважно поглянула Миколі Трохимовичу в очі.

– Та я вас не підганяю! Ви напишіть, а я завтра прийду й заберу. Я ось тут у центрі, в готелі зупинився. То мені й неважко буде ще раз до вас перейтися.

Світлана Лебезун підвелася, даючи зрозуміти гостеві, що більше не бажає вести цю дивну тривожну розмову. Очі її світилися дещо іншим настроєм і були в них уже не страх і занепокоєння, навіть не тривога, а спокійна розважлива рішучість.

А стара виявилася не такою, як він очікував, а, навпаки, впертою і розсудливою. Микола Трохимович подумки вилаявся, повільно ступаючи бруківкою Замкової площі. Отже, не вдалося одразу обкрутити її. Чи то запідозрила, чи просто від природи є такою обережною?

Минаючи похмуру споруду колишнього монастиря, в якій тепер було профтехучилище, думав собі, що проб’є стару на сльози, виманить якісь слова, фотографії, подробиці. Так ні ж, заціпило їй. Видно-таки, робота радянських органів поставлена добре, бач, як вони бояться говорити і всього на світі остерігаються.

А може, ні? Може, це Максим Смаль доклав до того руку? Можливо, розпатякав їм усе, змовився зі старими подругами?

Микола Трохимович відразу відкинув цю версію, пригадавши останню зустріч із тим морально розчавленим типом. І знову уявив стару Лебезуниху. Що вона зараз робить у своїй халупі? Пише листа, сидить над порожнім аркушем паперу, по крупинці розбирає подумки кожне його слово на предмет брехні? Чи плюнула на все й займається хатньою роботою?

Стара завжди здавалася йому знайомою. Коли у своєму робочому кабінеті Микола Трохимович гортав течки з фотографіями, знімки Світлани Лебезун, особливо ті, котрі стосувалися недавнього часу, завжди затримувалися в його руках.

Але ж і наплів уже бабі! Оперативник зловив себе на думці, що його легенда мала неприпустимі дефекти. Навіщо було видумувати нісенітниці про Донецьк? А може, в старої добра візуальна пам’ять? Могла вона бачити його десь на вулицях Луцька? Тут же мешканців можна перерахувати на пальцях, недарма люди називають його великим селом. Безперечно, могла бачити і навіть запам’ятати. Як і він її, до речі!

Оце так-так?!

Микола Трохимович зупинився на цьому останньому пунктику в хаотичному плетиві своїх роздумів. Що це означає? Чому логіка привела його свідомість до такої думки?

Оперативник стояв на краю майдану, прокладаючи очима уявну лінію від себе до хатини, з якої він щойно вийшов. Над бабиною оселею з’явився тонесенький сизий димок. Видно, запалила грубку.