Розділ «Частина друга»

– Тьху, не згадуй. На коньяк досі дивитися не можу. Як обблювала диван у кабінеті другого секретаря обкому партії – так досі не пила його ні краплі.

– А я б смикнула чарчинку. Вірменського, наприклад. І шоколадкою закусити.

Лебезуниха, втім, стрепенулася:

– А чого це ти згадала про теремок?

– А згадала… Бо туди любив їздити один цікавий чоловік.

– Хто?

– Такий Трохимчук з обкому комсомолу. Ти його повинна знати. Він ще, розказували, міг за один вечір тисячу рублів пропити з дівками.

– Пам’ятаю такого, – хитнула головою баба Світлана. – Ти тільки подумай собі: тисячу рублів! То ж не жарти… Звідки в них такі гроші були?

– У них, Свєтю, й зараз грошей кури не клюють. То в нас із тим Трохимчуком була одна мова.

– Про що?

– А, розмова… Дурна така собі розмова, але, пригадую, я питала в нього, що означає слово «мишіґін».

– Чому ж у нього?

– Бо то було його словечко. Ліпив його де треба й де не треба. А я й питаю. Він же якийсь писатель був чи що… Думала собі: знає трохи більше мого, словники, може, читає, в мовах розуміється.

– Бач яка?! Мені не розказувала…

– Що ж розказувати було? Я завжди думала, що «мишіґін» – то таке собі дурило, «вар’ят» по-нашому. А воно ж ні. Саме слово – жидівське. Трохимчук мені говорив, що воно більше підходить не до придурка, а до шаленого чоловіка, до такого собі нервуса, в котрого клепки не на своєму місці. «Мишіґін» – це ніби недоумок, але ще й нарваний, непередбачуваний до того ж.

– Воно то так… – зітхнула Лебезуниха. – Але те знання нам нічого не дає.

– …І от, Світланко, я колись-то лежу та й чую: Макс із Мариною знову на кухні сваряться. Вона йому: «Ти – мишіґін проклятущий! Нема на тебе Гітлера!» Уявляєш?

– Ото здивувала. Ніби вони по-іншому вміють говорити.

– Послухай далі. Він же, Максим, – і справді, як мишіґін! Пригадай старого Шмойля. Той же свого сина, малого Макса по-іншому й не називав. Воно ж як вилупилося, то таке вже якесь було – ні собі, ні людям. Завжди верещить, аж бульки носом пускає. Мойра, мати його, вічно плакала, той малий мишіґін, каже, мені світ зав’язав, дихнути не дає. Може, Свєтю, наша Ривця, коли на смерть ішла, його мала на увазі?!

– Кого? Макса? Та ж воно іще зовсім цицькове було!