Розділ «Частина друга»

На якусь мить Максим жахнувся того, про що розповідав своїм мучителям. Це ж вони тепер, наче стерв’ятники, накинуться на нього, на всю рідню, на кляту тещу – з подвійною люттю. Навіщо було говорити про скриньку? Можна було обійтися й розповіддю про останки клятого гестапівця. Вони ж он як зацікавилися! Не зводять очей. Таки ж просто лякали, мабуть, не збиралися вбивати. А тепер уже пізно, що з язика злетіло – те не впіймаєш.

– Ну й що тобі зробити за те, що нас водив за носа? – запитав Микола Трохимович, коли Макс нарешті вмовк.

Було чути, як десь далеко гавкає пес.

– Я боявся.

– А зараз тобі не страшно?

– Страшно.

– Чого б ти хотів тепер? – якось несподівано запитав оперативник.

– Я?

– Ти-ти.

– Тобто, як це? – витріщив очі Смаль.

– Чого тобі зараз найбільше хочеться? Зрозумілою мовою питаю? – нервово повторив Микола Трохимович.

– Піти звідси й ніколи вас більше не бачити!

Усе навколо розітнув регіт. Микола Трохимович кивнув головою в бік Макса:

– Хоч раз у житті сказав правду. Тільки так не вийде, – мовив за хвильку. – Нам, товаришу Смаль, треба ще багато про що довідатися. Ось, наприклад, хто такий Войцех.

Максим дивився на співрозмовника розширеними зіницями.

– Розвідаєш, хто такий Войцех і яке значення має він у біографії твоєї дорогої незабутньої тещі. Пані Клавдія, до речі, – цікавий екземпляр старосвітської інтелігенції, негоже її душити, обзивати поганими словами і, тим більше, бажати їй смерті. Ти ж культурна людина, Максиме. Зрозуміло тобі?

– Зрозуміло.

– Кімнату провітрюєш?

– Провітрюю.

– Бабі вже парфуми купив? – хихикнув оперативник. Очевидно, той розіграш, що Клавдія Огром’як утнула була над бідолашним зятем, сподобався йому.