Розділ «Частина друга»

…Ці дивні бабині погляди! Вона ж таки впізнавала в ньому Орисю Кириченко! Впізнала! Чому ж дивилася на нього з такою неприхованою злобою, особливо вже наприкінці розмови?

…Ці її химерні слова про те, що не боїться лиха й тюрми, про якісь аварії, болячки! При чому тут аварії, коли мова – про давню подругу?

І раптом з його пам’яті сплив давній епізод: осяяна сонцем вулиця, вищання автомобільних гальм і пронизливий жіночий крик; посеред вулиці – біла «Волга», яку розвернуло поперек проїжджої частини, а на асфальті – розпластана жінка, вона безпорадно намагається підвестися після потужного удару. «Вам іще пощастило!» – белькоче шокований водій, руки якого тремтять. Він переляканий і не знає, що робити. «Треба викликати швидку, може, в неї переломи!» – радить хтось із натовпу. Микола Трохимович підбігає і зводить на ноги… Світлану… Лебезун… Так-так, саме її він зводить на ноги, а жертва дорожньої пригоди ще намагається підняти свою сумочку, з якої висипалося на асфальт усе вбоге начиння вже немолодої жінки… «Я жива?» – питає вона, поглядаючи безтямними затуманеними очима навколо. «Не хвилюйтеся, все добре, ви живі й здорові! – заспокоює Микола Трохимович. – Ось діждемося швидкої, ви поїдете в поліклініку, лікарі на всяк випадок зроблять рентген. А я піду на роботу», – намагається передати свій оптимізм бідоласі…

Ось, ось про яку аварію вона згадала!

І недарма згадала, а навмисно! Щоби підкреслити, щоб наголосити на своїй кмітливості! Щоб показати: «Ага, я тебе, хлопче, розкусила»!

Ох і стара пронира! Ох і бестія! Кленучи все на світі, Микола Трохимович рвучко повернувся і чимдуж кинувся назад, через площу до хатини, над якою звивався димок.

Двері з грюкотом відчинилися від потужного удару плеча. Єдиного погляду оперативнику вистачило, щоб зрозуміти: все пропало. Посеред підлоги валялися якісь старі альбоми й конверти, а Лебезуниха чорним закіптюженим гаком перегортала в грубці жаровиння.

Води!

Та у вогняному жерлі вже не було що рятувати.

– Що ти спалила, стара шкапо, га?! – заволав чолов’яга і вхопив бабу за горлянку. – Що ти спалила?!

Стара відчула, як її ноги відриваються від землі. Різким рухом нападник шарпнув її догори й повалив на стіл. Кілька пожовклих від часу чашок зісковзнули додолу й розлетілися на друзки від удару об підлогу.

– Що палила?! Кажи, бо тут тобі й смерть! Кажи!!!

Та Світлана Лебезун лише хрипіла, безпомічно намагаючись ковтнути повітря.

Розлючений чолов’яга відпустив бабине горло й ковзнув гострим поглядом по кімнаті. Помітивши великого кухонного ножа, рвучко вхопив його й нахилився над жертвою.

– Кажи, що палила, бо зараз пошаткую тебе на капусту! Поріжу на кавалки, зрозуміла?!

Стара, здавалося, й не дихала, тільки трималася руками за горло. Тим часом оперативник трохи вгамував свою лють.

– Будеш говорити чи ні? Краще не мовчи, бо зараз відправлю тебе до пекла.

Баба Світлана повільно зсунулася зі столу й звелася на ноги. Уперше глянула на свого кривдника: дивно так подивилася в очі – не поглядом заціпенілої від страху жертви, зовсім не так, як дивився нещодавно переляканий Макс.

– Хто ти такий? – прошепотіли старечі губи.

– Тут я ставлю запитання!