Розділ «Частина друга»

– Не слухай його! Ріж! – наказав Микола Трохимович і ще дужче притис Макса до бетонної долівки.

– Я знаю про німця! – спробував порятуватися той. – Його вбили… в мене біля хати. А теща… теща шукає скриньку… із золотом. Не вбивайте… Вони… щось знають… Але не хочуть казати…

– Що ти белькочеш, вар’яте? Твоя теща паралізована! – кагебіст видихнув свою лють прямо в обличчя жертви.

– Вона лежить… але шукає. Вона – і Лебезуниха. Не вірите – запитайте в них. Тільки не вбивайте-е-е, – проскиглив Макс. – Я можу вам ще допомагати! Я перестану пити!!! – видихнув насамкінець і вперся вибалушеними очима своєму катові в обличчя.

– Ого?! Ти чув, Юрку?! Максим Товійович Шмойль урочисто обіцяє нам, що кине пити.

– Ой не треба. Ми не можемо прийняти такої жертви! – посміхнувся молодик.

– Ти подумай! Для цього чоловікові треба було опинитися на смертному одрі! – глузував Микола Трохимович з нещасного Смаля. – А що ви ще, дорогенький, можете зробити для радянських органів правосуддя?

– Я можу стежити – за ким скажете! Можу підслуховувати. Якщо хочете – буду доносити все, про що говорять мої знайомі. І родичі також! Усе винюхаю, про все для вас довідаюся.

– Та він вроджений агент, – засміявся Юрко. – Дарма, Миколо, ми хотіли його заколоти. Максима Анатолійовича треба до вас в органи – на роботу прийняти. Або в Америку відправити – резидентом радянської розвідки!

– А ми так і зробимо. Ось тільки випустимо з Максима Товійовича трішки його чорної юшки – за те, що обдурював правосуддя, а тоді – ласкаво просимо!

– А я більше не буду! – з усією можливою щирістю пообіцяв Макс.

Микола Трохимович гидливо поглянув на свою жертву. Врешті сплюнув і підвівся на ноги.

Під стіною виднілася чорна шкіряна сумка, яку оперативник приніс із собою. Вихопивши з неї пляшку горілки, Микола Трохимович відкрив її й подав Максові.

– На, жери! Скажеш удома, що тебе, п’яного, побили хулігани.

– Я ж кинув пити!

– Пий, кажу тобі! Будеш слухатися – ще, може, й залишимо живим.

Переляканий Макс гарячково ковтнув пекучої рідини і в ту ж мить виплюнув її: розбиті уста неначе вогнем обпекло. Втім, помітивши похмурий погляд оперативника, переміг біль і влив у себе трохи пекучого трунку.

– Закусити б! – тяжко видихнув і знову обтер обличчя рукавом.

– Може, тобі марципани[9] подати? Обійдешся. Бери пий водяру і потроху розказуй – усе, що знаєш. А тоді подумаємо, як діяти будеш.

Розповідаючи про кості, знайдені ним під вікном, продовжував хлебтати горілку, – за якийсь час губи задерев’яніли й не озивалися вже таким різким болем. Тільки голова щораз більше наповнювалася чимось незмірно важким, неначе під череп йому повільно вливали олово. Знав: мине з десяток хвилин, і такими ж олов’яними вже стануть ноги.