Розділ «Частина друга»

Лебезуниха мала добрий, як на ці літа, нюх. Вона уже вчувала не лише тривожний вітер із Клавиної вулиці, але й знайомий запах небезпеки, що походив, здавалося, з повітря, із Замкової площі, неподалік якої тулилася хатинка Лебезунихи, з випадкових слів, кинутих у простір перехожими.

Гострий, мов клинок, запах небезпеки.

Небіжчики ворушилися у своїх чорних могилах, незатишно було їм лежати під землею – в тих зимних постелях, котрі їм, руками двох вродливих подруг, постелила доля. Часом ночами, коли крижані вітри обвівали помешкання, чула баба Лебезуниха те шарудіння і чекала, коли давні гріхи повернуться до неї з такими ж давніми питаннями.

І ось одного прекрасного дня в двері її хати постукав кремезний молодий чоловік. Баба поглянула на його русяве волосся, на занадто спокійне обличчя, і здригнулася: на якусь мить крізь цілком симпатичні риси проглянув хижий звірячий оскал.

Здалося?

Ніби здалося. Серце болісно тьохнуло, а рука вже, наперекір побоюванням, легковажно відчиняла двері, впускаючи невідомого гостя.

– Доброго дня! – привітався незнайомець. – Тут живе Світлана Лебезун?

– А хто ви будете? – запитала баба замість відповіді.

– Мене звати Микола Кириченко. Якщо Світлана Лебезун – це ви, то я хотів би з вами погомоніти.

Поки гість роззувався, стара мовчки дивилася на нього, намагаючись хоч трохи зрозуміти й розгадати ті тривожні почуття, що оволоділи нею. Молодик здавався знайомим, десь вона могла уже його бачити. А ще більше дивувало бабу Лебезуниху оце прізвище – Кириченко. Дуже, дуже знайоме прізвище.

– Моя мама, – розпочав свою мову прийшлий, – просила мене вас відвідати.

Стара уважно дивилася на співрозмовника.

– Чи пам’ятаєте ви Орисю Кириченко?

Ось воно! Липкий страх вийшов із-за спини й поклав бабі Світлані на плечі свої крижані лапи. Значить, підозри кількох останніх днів таки виправдалися, отже, не тільки Макс і Марина в цьому світі перемінилися: хтось прийшов і каже, що він є сином тієї давньої подруги, Орисі, котра, здавалося, назавжди зникла з їхнього життя, згоріла в полум’ї війни.

«І воскреснуть мертві!» – невідомо звідки зродилася в бабиній голові дивна фраза…

– Ви повинні пам’ятати мою маму, – вів далі гість, так і не дочекавшись відповіді. – Вона багато мені про вас розповідала. І про Клавдію Миронівну…

«Не могла розповідати!» – десь у повітрі крутнулося вперте спростування. «Щось тут не так», – гарячково мізкувала стара, згадуючи Клавину розповідь про трагічну загибель Орисі.

– Та не бійтеся ви! Моя мама жива! Ви, мабуть, думаєте, що вона загинула, про це й справді всі говорили. А вона жива! Мама зараз у Канаді. Вона емігрувала, бо боялася тут залишатися.

Лебезуниха намагалася вловити, де ж правда у розповіді цього чоловіка, а де брехня. Воно й справді, чимало членів націоналістичного підпілля перед приходом фронту покинули Україну, щоб урятуватися від кривавих розправ нової влади. Чула стара й розповіді про таких, котрі прижилися в різних країнах і тепер намагаються налагодити контакти з родичами, але…

– Ось послухайте мене, – терпляче говорив співрозмовник, теж, мабуть, відчуваючи, що баба сумнівається. – Моя мама і справді була зв’язковою, самі знаєте, де. Але в той день, коли підземний схрон закидали гранатами солдати НКВД, відбулася підміна. Цілком випадкова підміна. Пішла туди не мама, а інша дівчина. Коли ж була облава і всіх там порозривало гранатами, то тіла дуже понівечило – ніхто нікого толком не міг упізнати. Працівники органів записали, що загинула Орися Кириченко, а насправді там загинула інша людина, тепер зрозуміло? Моя ж мама змінила прізвище, їй вдалося пробратися до Польщі. Там я й народився. А ви, мабуть, думаєте, як мама мені могла розповідати про вас і про тьотю Клаву?