Розділ «Частина друга»

Смаль лише похмуро дивився перед собою.

– Наступне питання: хто вбив Гюнтера Вольфа?

– Я не вбивав…

– Як ти думаєш, Юрку, це на нього так горілка діє? Чи то в нашого суперагента вже мізки запліснявіли?

Юнак мовчав, зацікавлено спостерігаючи за перебігом подій.

– Добре, стовпе ти мальований, спишемо це на випивку. Отже, коло підозрюваних із тисяч колишніх мешканців Луцька звузилося до якогось неповного десятка осіб. Може, це твоя люба теща придушила німця груддю, коли той спочивав після важкої праці?

– Вона не могла. Теща була тоді худенька.

Микола Трохимович і Юрко знову ледве не вдавилися сміхом.

– Максе, ти мене дивуєш своєю спостережливістю. Скільки тобі було тоді років?

– Просто я бачив фото.

– Ось-ось. Фотокартки нас цікавлять чи не найбільше. Принесеш нам усе, що вдасться зібрати. І взагалі, Максиме Анатолійовичу, для нас із вами настали цікаві дні. Тепер ми теж шукаємо золото. А отже стаємо партнерами: ви і я! Правда ж?

Максим не встиг відповісти, бо обидва кривдники раптово обернулися й пішли геть. Коли покалічений і упосліджений чолов’яга, ледве звівшись на ноги, дошкутильгав до віконного отвору в стіні, то помітив, що ті двоє, зупинившись на пустирі за будинком, про щось напружено розмовляють. Про що саме – залишалось хіба здогадуватися.

Світлана Лебезун, важко дихаючи, опустилася на крісло, кимось завбачливо поставлене під стіною. Що за іронія долі: ніхто тепер не забороняв їй увійти до Клавиної хати, не кричав і не обзивав останніми словами. Сьогодні Макса взагалі не було вдома, а Марина похмуро відвернулася, коли баба Свєтя проходила коридором.

Щось у цій домівці, знайомій до найменших дрібниць, таки змінилося. Обидві колежанки, здавалося, обмінювалися якимись дивовижними нематеріальними імпульсами, що замінили їм висловлювання вголос. Кілька відвідин – і жодного слова про тривоги й здогадки, пов’язані з неймовірною поведінкою Макса та Марини. Натомість паралізована Клавдія Огром’як постійно згадувала минуле, флегматичне плетиво її спогадів повертало стару Лебезуниху в кольоровий світ колишніх походеньок.

– А ти пригадуєш, Свєтю, як тебе, мов печену рибину, подавали гостям на таці? – запитала під час минулих відвідин баба Клава. – Здається, то було в теремку тої колгоспної цариці Катерини Хвещучки… Тоді ще якогось їхнього полковника помилково підстрелили з рушниці.

– У тебе вже нема пам’яті, – посміхнулася подруга. – Полковника застрелили набагато пізніше. І Катеринин теремок пізніше поставили в лісі. Таких, як ми, туди вже не брали, їм було молодих подавай. Там тоді були якісь голі дівки з Луцька, вони потім плели, що пообдирали свої тілеса в кукурудзі, коли бігали від тих військових.

– …Хоч бананів наїлися… – вела своєї Клавдія, в погляді якої з’явилася така знайома веселинка. – Тільки подумай: розруха, бідоття, голод, люди ще від війни не відхекалися, а вони жирують, га? А бо ж їм що? В магазинах одна картопля й капуста, зате в них на столах – і апельсинчики, й мандаринчики. На тебе тоді змарнили ціле кільо шоколаду.

– Чого ж змарнили? Вони той шоколад злизали, – заперечила баба Світлана, не без усмішки пригадуючи собі дивовижну процедуру на кухні, коли її, розпростерту на великій таці, обіклали фруктами й полили шоколадом. Довелося терпіти. Хитра дівка тоді ще хотіла приховати в торбину кілька небачених заморських плодів, але чолов’яга в білому фартуху роздратовано відібрав їх зі словами: «Потім! Як не доїдять – забереш!» Світлані ж дісталася лише в’язка бананів у подарунок, бо розпашіле товариство з’їло й випило все до крихти, перш ніж узятися за саму «рибину».

– Треба було бачити! Партноменклатура-а! Як пси, хекали! – вела й далі стара Лебезуниха. – А ти теж не гірша була, так що нема чого хихотіти! Кого зі ставка сіткою виловлювали, га? Хто голяком на коні їздив по самогонку до лісника? Дядькові, певне, досі сниться, якщо живий ще. Пригадуєш, як ті двоє з обкому партії ходили просити його, щоб не розказував нікому про наші гульбища?

– Е-е, Світланко, що не кажи, а комуністи таки мали фантазію! – зітхнула баба Клава й на хвильку задумалася. – Хто й коли бачив ті банани і манго? Навіть дурного ананаса не можна купити в магазині, а більшість із людей навіть не знають, що це. Бо в нас чудесна країна – «страна совєтов» називається. А ми таки з тобою попоїли їх. Вже не кажучи про коньяки й вина…