Розділ «Частина друга»

Стара й далі мовчала. Серце підказувало їй, що зараз не варто відповідати на ці чудні слова.

– …І от що було далі. Мамі вдалося втекти спочатку в Східну, а потім і в Західну Німеччину. А я на той час уже був у військовій школі, щось на зразок нашого суворовського училища – серед інших підлітків. За мамою тягнувся шлейф підозр і вона в останню мить вирвалася – без мене. Ну, не змогла мене забрати. А я лишився, згодом мене відправили в Україну – в Донецьк. Там я й прожив до сих пір. А недавно мама нелегально передала через одного туриста цілу паку листів, які вона писала мені без надії на те, що я їх коли-небудь прочитаю. В одному з них і виявилося прохання відвідати вас.

– Я вам не вірю, – з неприязню в голосі відповіла стара.

– Та подивіться ж ви на мене! Якщо пам’ятаєте Орисю Кириченко, то гляньте на мене – і все зрозумієте!

Лебезуниха підвела очі й зміряла поглядом чоловіка, котрий сидів навпроти. – …Або візьміть її фото. Ви маєте фото моєї мами? Візьміть і порівняйте зі мною. Я дуже подібний до мами.

– Я не маю ніякого фото! – якось не зовсім впевнено пробурчала вражена баба Світлана. Людина, яка назвала себе Миколою Кириченком, і справді була схожою на Орисю. Дуже схожою! Чим більше господиня вдивлялася в це спокійне врівноважене обличчя із такими знайомими упертими вилицями, тим більше переконувалася в правдивості того, про що хвильку тому йшлося. Так, це міг бути син Орисі! Але в голові крутилася ще якась дивна думка, яка снувала навколо прихованої істини і ніяк не могла матеріалізуватися в словесну оболонку. Скоріше, це була навіть не думка, а підозра, таємнича незрозуміла підозра, яка не давала змоги повірити в розповідь несподіваного гостя.

Щось не складалося в цьому розбитому дзеркалі життя, не складалося!

– Як вас по батькові? – несподівано запитала Лебезуниха і водночас зрозуміла, що вже перейшла ту межу, коли ще можна було відмовлятися від колишнього знайомства з націоналісткою Орисею. А що, як це все перекрутять і зроблять з неї, старої баби, бандерівку?

– Трохимович, – відповів гість.

– Ким був ваш батько?

– Мама писала, що сотником. Він загинув у тому ж самому схроні.

– І мати вже тоді носила вас?

– Ну, виходить, що так.

– То це значить, що ви – бандерівський поплічник? Дитя двох бандитів, так?

Загалом, Лебезуниха ніколи раніше не називала бандерівців ані бандитами, ані гітлерівськими посіпаками, як про те скрізь говорили й писали. Вона добре знала суть справи, бо навколо були сотні людей, які допомагали й співчували підпіллю. Однак боротьба цих людей проти радянської влади хоч і вражала її, але не цікавила, баба Світлана не хотіла чути ані офіційної пропаганди, ані навіть думати про ті події. Війна і кровопролиття не входили в коло її думок та переживань.

– Ну який же я поплічник? – усміхнувся Микола Трохимович. – Адже ж я народився вже в Польщі. Скоріше, нащадок. Звичайно, мою маму вони ненавидять, вважають, що вона зрадила радянську вітчизну, але ж я тут ні при чім. Діти, як відомо, за батьків не відповідають.

– І як же вам жилося в Донецьку?

– Та так… Жилося. Й живеться якось. Працюю на заводі, маю квартиру, дружину. А до вас приїхав спеціально – хотів усе-таки виконати мамине прохання.

– Приїхали спеціально… – якось задумливо повторила стара. Її чолом, посіченим дрібними зморшками, пробігла якась невловима, невидима тінь. – Ну то й що ж вам від мене потрібно?

– Та, власне, нічого. Просто хотів запитати, як ви тут живете, як здоров’ячко. Може, матері моїй щось хотіли б передати. Через кілька днів той канадець буде їхати, то щось би й перевіз від вас. Може, якесь фото чи що? До речі, мама писала, що мала спільні з вами фотографії, але втратила їх при втечі на Захід. Якби ви мені вірили й щось із тих знімків їй передали. Може, з тіткою Клавою, щось із давніми друзями, еге ж?