Розділ «Частина друга»

Максим таки продер очі й прошипів із ненавистю:

– С-с-сволота.

– Це ж хто сволота?

Микола Трохимович звівся на ноги й підійшов до Смаля впритул, ніби намагаючись знову його вдарити. Утім, дав лишень невеликого штурхана.

– Ти, чоловіче, думаєш, що говориш? Ти хоч тямиш, що може тебе завтра чекати?

Максим сів.

– За що били? – похмуро запитав за якусь мить, витираючи розквашене обличчя рукавом власної сорочки.

– Бо нам так хотілося. А завтра захочемо – скажемо, що ти – японський шпигун. І всі в це повірять. Уся країна повірить – від Амуру до Карпат, розумієш?

Микола Трохимович присів і наблизився до Макса впритул:

– Зітремо в порох! – просичав. – Розмажемо по стіні! Розчавимо, як гадину! Думай, з ким справу маєш! Думай, хто за нами стоїть!

Липкий страх поволі повертався до закривавленого чоловіка, який принишк посеред битого цегляного дріб’язку.

– Як ти думаєш, Юрку, може, нам його взагалі вже не треба? – мовив Микола Трохимович і, якось несподівано для Макса змінившись на обличчі, дістав із-під поли шкіряну піхву, з якої стирчало велике руків’я кинджала. Блиснув клинок.

– Як не треба? – здивувався Юрко.

– Ну не треба та й усе. Давай ми його тут заріжемо, тіло прикидаємо цеглою і квит. Сам подумай, що він може ще розказати чи вивідати? Воно ж дурне: візьме нап’ється й придушить Клаву Огром’як – бо ж вона, бачте, його величність образити посміла. І тоді наша остання ниточка обірветься. Або розплеще язиком таким пиякам, як сам, про нашу з тобою роботу. Нам не треба його, Юрку, повір мені.

Мовивши це, оперативник пружно хитнувся – й синювате лезо зі свистом перекреслило увесь світ прямо в Макса перед очима. На якусь мить чолов’язі здалося, що його обличчя вже розкроєне тією пекельною зброєю, і розпачливий зойк розірвав усе навколо.

– Я буду кричати! – верескнув Смаль, і з його очей бризнули сльози.

– Ти не встигнеш, дурню! – криво всміхнувся кагебіст і підняв руку для нового удару.

– Почекай! – раптом почувся вигук Юрка і обоє – нападник та жертва – завмерли в неймовірному напруженні.

– Почекай, Миколо. Дай мені ножа. Я хочу сам його порішити.

Микола Трохимович обернувся й, звівши догори брови, здивовано поглянув на постать у синьому спортивному костюмі.