Розділ «Частина друга»

Макс шарпнувся вбік і, зачепившись за брухт, ледве знову не гепнувся додолу. В ту ж мить він помітив, що спритна тінь, обтягнута синім спортивним костюмом, – уже в повітрі:

– Х-хук!

Юркова нога поцілила Максові в груди. Та удар не виявився аж настільки потужним. Мабуть, юнак трохи не розрахував відстань.

І враз ніби сто блискавок прорізало Максову свідомість. Диявольський спалах люті аж струснув ним: серце вдарилося гарячим згустком під горлянку, а з неї вирвалося якесь майже вовче гарчання. Мацнувши перед собою руками, зігнувся й ухопив дерев’яного цурпалка, що валявся в пилюці. Різко рубонув ним поперед себе.

Юрко скрикнув від болю. Кілок влучив йому в стегно.

Ціле чортяче кодло раптом вихопилися з чорної глибини Максового гніву. Його м’язи аж скрутило від нагальної потреби мстити – і шаленець, забувши про біль у голові, налетів на юнака, що звивався, уникаючи ударів.

Палиця зі свистом розсікала повітря, та Смаль чомусь ніяк не міг поцілити у свого кривдника. Натомість Юрко боляче хвицьнув його ногою під ребра. А вже наступний удар вибив ломаку з Максових рук.

На якусь мить настала пауза – і молодик опинився на рівних. Та вже в наступну секунду налетів Макс, ухопив його за барки і жбурнув до стіни. А тоді – вдруге і втретє, вибиваючи свідомість із тіла свого кривдника.

Можливо, тут би й настав Юркові кінець. Та ось різкий біль у ребрах раптово пронизав Максима. Хтось безжалісно рубонув його ззаду.

Макс обернувся і ще встиг зафіксувати перед собою обличчя Миколи Трохимовича, а тоді п’ястук прибульця із надзвичайною силою врізався в його перенісся.

– А ти мишіґін, Максе! Ти м-мишіґін!

Тіло Смаля важко гепнулося додолу. Крізь пелену крові, що заюшила йому очі, Макс побачив підошву черевика, що опускається на його обличчя, і в ту ж секунду відлетів кудись у безвість.

– Подивися, що ти з нього зробив!

– Еге ж, він і раніше був красунчиком – хоч на городі виставляй ворон лякати. А тепер – то вже на конкурс мод можна відправити, приз гарантований.

– А що він скаже вдома?

– Чого ти, Юрку, завжди ставиш так багато запитань? Є в мене для цього виродка ліки. Ось краще розкажи, як це він тебе, спортсмена, отак замісив, га?

– Та він ще не замісив…

– Ой краще мовчи вже. Розвісив вуха, втратив пильність – то й поплатився. Було б тобі, Юрку, важко, якби я не натовк йому пику. Він же нарваний – бач, як озвірів? Чесно кажучи, я й не думав, що такий біс у ньому сидить. З виду глянеш – чмо нещасне, а насправді… Ще, Юрку, є в ньому якийсь тайничок, я це нюхом чую. Щось є таке, чого ми не знаємо.

Голоси поступово повернули Максима до життя. А ще несамовитий біль: розбите обличчя горіло, ніби його без упину шмагали кропивою, а повіки, залиті запеченою кров’ю, не хотіли розплющуватися. Боліли груди. Боліло все його єство. А найбільше – розтерзана душа.

– О, дивися! Наш ірокез прокинувся. Хто ж це тебе, голубчику, так розмалював, га?