Розділ «ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ»

— Що з Резо? — запитав він.

Він дивився на мене так, наче я стояв далеко-далеко, на схилі гори, наче я був гінцем, від якого не можна чекати добрих звісток, як їх не чекають від посланців долі. І старий заздалегідь був готовий витерпіти ще один удар, на які таке щедре довге життя, але й здаватися перед долею він не мав наміру.

— Сідай, — сказав він мені раніше, ніж я міг відповісти.

— Резо живий і здоровий, — сказав я.

— Сідай, — повторив старий.

Здається, він мені не повірив.

— Резо живий. Передає вам привіт і турбується про ваше здоров’я.

— Коли ти його бачив?

— Вчора.

— Вранці?

— Вдень.

— У мене було погане передчуття вчора вранці, — сказав старий. — Ти де його бачив?

— У печері. Ми там працюємо. У експедиції.

— Правильно. У печері. І ти кажеш, що нічого не було?

Брехати йому було годі.

— Був обвал, — сказав я. — Але ми встигли відійти. Всі живі.

— А чому сам Резо не прийшов?

— Він залишився там працювати.

— А чому ти такий брудний? Що з твоєю головою? Ти втомився?

Старенька принесла тацю з нарізаним сиром, коржиками і гранчастою карафою, наповненою жовтим вином.