Розділ «ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ»

— Не знаю, — сказав я. — Дуже важливо, коли хворий вірить у ліки.

— Правильно. Мені від усіх хвороб аспірин допомагає.

Ми знову вибралися на дорогу і кілометри через два з’їхали з неї на путівець. Синя стрілка указувала на вивісці: «Мокві — 4 км.».

Старий будинок був обвитий диким виноградом. За огорожею голубилися в світанковому холодку трояндові кущі. Троянд іще не було. Рано бути трояндам. Цуценя, піднявши рване вухо, підбігло до хвіртки і, виляючи хвостом, старцювало.

— Спасибі, — сказав я шоферові. — Я запам’ятав ваш номер, не турбуйтеся. Я завтра вас знайду.

— Завтра я не працюю, — сказав шофер, виймаючи з кишені годинник. — Візьми. Із самого початку сказав би, в чому справа…

— Нехай годинник у вас залишиться.

— Ти що, думаєш, я тебе за паршиві гроші возив?

Я узяв годинник.

— Хочете, поділюся з вами бальзамом?

— Навіщо мені. Моя мати вже померла, а я здоровий.

— Може, стане в нагоді.

— Мені від усіх хвороб аспірин допомагає. Ти поспішай, синку, може, старий Баграт тебе чекає.

Я штовхнув хвіртку. Цуценя ввічливо відступило убік і побігло переді мною до веранди. Виноградні лози тунелем перекривали доріжку, і доводилося нагинатися.

«У повній пітьмі я почув голос Теймура: «У кого аварійний ліхтар?» В ту мить, коли почався обвал, ми сиділи за нашим довгим кам’яним столом і чекали, коли доктор, була його черга чергувати, принесе суп. Ми щойно вмилися в підземному струмку, склали в кутку, біля рації, каски і гумові костюми. Ми вимоталися, тому що пройшли за той день півкілометра і один підступний і важкий сифон. Ми сиділи за довгим столом, і нам було весело, тому що все виходило добре і далі мав бути ще один зал, і, певно, немаленький. Завтра ми шукатимемо до нього підходи. І ось тоді почався обвал. У обличчя вдарило туге й холодне повітря…»

Я зупинився на веранді. У будинку було тихо. Звідси було видно село, що збігало вниз, до річки, стадо, розсипане по надто зеленій, молодій траві узгір’я. Пахло димом. Річка була закрита туманом. По вулиці скрипіла гарба. Було вже зовсім світло.

Маленька старенька в довгій, до землі, чорній спідниці і в хустці, що закривала чоло, виглянула з дверей. У руці у неї було відро.

Я привітався.

— Ти до Баграта, синку? — запитала старенька, нітрохи не здивувавшись ранньому гостеві. — Він уже прокинувся.

Баграт виявився могутнім дідом. Широке, старе, з блискучими кулями на спинці ліжко було йому тісним. Старий, певно, давно хворів. Він висох, і шкіра щік і чола здавалася дуже темною, особливо за контрастом із білою, жовтуватою бородою і довгими пасмами білого волосся. Блакитні очі старого зберегли чистоту барви і зіркість. Старий підняв широку, кістляву долоню, ніби вирізьблену із старого дерева.