Розділ «ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ»

Я не відповів. Я забув, у який будинок мені треба. Я довірився Бесо. А він не хотів підказати.

Очей Резо мені не було видно. Світло падало зверху. Поряд стогнав доктор. Треба ж було, щоб саме доктор зламав ногу. Доктор повинен лікувати інших, а не стогнати. «Ти відразу впізнаєш його будинок…»

— Останній будинок на вулиці, — сказав я. — Весь у винограді. І троянди. Ні в кого у Мокві більше немає троянд.

— Так би й казав. Там кульгавий Баграт живе. Ти до нього?

— До нього. Він сам живе?

— Не знаю. Я там давно не був. Раніше сам жив. Син у нього в Тбілісі працює.

«Я обіцяв батькові, — сказав Резо. — Постараюся знайти. Я сам не вірю в це, а він дуже вірить. Я до нього професора возив, але професор сказав, що навряд чи можна допомогти. Старий батько в мене. Але він вірить, каже, що люди похилого віку вірили. Знали хід до печери. До революції один князь приїжджав, тисячу карбованців золотом обіцяв тому, хто принесе, величезні тоді гроші».

Я дістав з кишені джинсів пластиковий пакет, витягнув з нього газетний згорток. У газеті лежали шматочки жовтої смоли, схожої на бурштин. На дотик вони були мильними, легкими і мали восковий солодкуватий запах.

— Що це у тебе? — запитав шофер. — Бджіл розводиш?

— Ні. Ліки, — сказав я.

Шофер натиснув на гальма. Я ледве встиг підхопити шматочки смоли. Машина з’їхала на узбіччя.

— Слухай, — запитав шофер. — Ти це де знайшов?

— У печері.

— Правильно! — зрадів шофер. — Чого ж мовчиш? Гірський бальзам знайшов. Від усіх хворіб лікує?

— Люди похилого віку вірять, — сказав я.

— Ти старому Багратові син? Чому ж раніше мовчав?

— Не син я йому. Син доручив передати.

— У мене мати вмирала, просила мене дістати. А де дістанеш? Тепер усі гори вже відомі, а місця справжні забули. І медицина не вірить. Не перевірено, кажуть.

— Вам потрібно? — запитав я.

— Навіщо? Я здоровий. А думаєш, допоможе? Мені дільничний лікар тоді сказав, що в старовинній медицині був сенс. Ти теж так гадаєш?