Розділ «ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ»

— Де?

Я сказав де.

— Ні, це далеко від того місця, але все-таки можна спробувати. Я пошлю з тобою Георгія. Він спритний хлопець і знає ті місця.

За дверима зашурхотіли кроки, скрипнули дошки веранди. Старий ледь посміхнувся.

— Вона вже побігла, — сказав він. — Вона слухала за дверима.

«Я випірнув з крижаного потоку. Я боявся, що у мене зупиниться серце. Адже у мене не було гумового костюма, лише акваланг. Костюм залишився в завалі. Я зняв акваланг і кілька разів підстрибнув, щоб зігрітися. Повітря здавалося теплим після води, але це було оманливе тепло. Як їм там, у печері, без ліхтаря. Коли я йшов, вони співали пісню. У чотири голоси. Гарно співали. Дарма, виберуся нагору — відігріюся. Я перевірив компас, чи не потрапила вода. Ні, все гаразд. Я вибрав хід, який вів вище від інших на схід…»

Дошки веранди заскрипіли різко і часто. У дверях стояв невисокий хлопчина в армійських шианах і синій сорочці.

— Ви мене кликали, дядьку Баграте?

— Доброго ранку, Гогі. Мені потрібна твоя допомога. Прокинься.

Гогі протер заспані очі.

— Ти можеш провести нашого гостя до тріщини у верхній ущелині?

— Зараз?

— Дуже нагальна справа. Він тобі пояснить по дорозі. Візьміть мотузок і гаки. Там, під землею, люди. Треба їм допомогти.

Він не сказав, що серед них його син.

— Звичайно, дядьку Баграту.

— І візьміть коржиків і води. Може, вам доведеться йти довго.

Я думав про те, що мені, Гіві, думка про те, щоб спуститися в якусь темну, холодну печеру навіть заради спелеологів, була б жахлива. Бесо цього не боявся. Я теж цього не боявся.

— Я чекатиму, — сказав старий.

Старенька стояла на веранді. Вона простягнула мені моток міцного мотузка і хурджин з коржиками і бутлею. Вона перехрестила мене і залишалася на веранді, поки ми не зникли з очей. Цуценя провело нас до хвіртки і ввічливо гавкнуло на прощання.

— Пошта відчинена? — запитав я.