Розділ «ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ»

— Дуже переживаєш, — сказав таксист.

Він дістав пачку сигарет, простягнув мені.

— Спасибі, не палю, — сказав я.

— Ти не думай, що я через три карбованці на тебе накинувся, — сказав таксист. — Я вже година як відпрацював. Я брехунів не люблю. А то, буває, сяде: грошей немає, а сам легенди придумує.

— У мене гроші в інших штанах, — сказав я щиру правду.

Я огледів майдан, сподіваючись, що трапиться диво — з’явиться автобус з написом «Мокві» над вітровим склом.

— Важлива справа у тебе в Мокві? — запитав таксист.

— Ви вже відпрацювали, і грошей у мене немає.

— А ти в мої справи не втручайся, — сказав таксист. — Я ліпше від тебе знаю, що мені робити. Сідай в машину.

— Що?

— Сідай в машину, кажу. Скільки я тебе посеред майдану чекати зобов’язаний?

Ми виїхали з міста. Вже світало. У кабіні було тепло, затишно, і тягнуло в сон. Поливна машина обдала нас струменем води, і краплі скочувалися по склу.

— Я божевільний, так? — запитав шофер.

— Ні. Добра людина.

— Я не добрий. Я твій годинник все одно під заставу залишу.

Засвітилося червоне світло. Ми стояли на пустельному перехресті, і світло ніяк не перемикалося.

— Котра година? — запитав я.

— Все одно годинник не віддам, — сказав шофер. — Пів на шосту. Спізнюєшся?

— Спізнююся.

— А тобі в який будинок у Мокві треба? Я там всіх знаю.