Розділ «ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ»

«Камінь рвонувся з-під ніг, і повітря ударило в обличчя. Повітря було щільним, і в ньому потонув звук обвалу. Хтось скрикнув. Я впав на підлогу печери і боляче вдарився об чиюсь каску. Я не думав, що міг померти. Мені тільки хотілося, щоб все це швидше закінчилося. Тоді я вийду назовні. Але гарчання гори не припинялося, немов порода намагалася заповнити всі порожнини в горі…»

— Приїхали, — сказав таксист. — Тепер мені до парку зайвих десять кілометрів їхати. Розплачуйся.

Я завмер. Мої руки не знали, в якій кишені лежать гроші. Гроші лежали в піджаку Гіві, а на мені були джинси і светр Бесо. І в них не було грошей.

— Я гроші забув, — відповів я спокійно, тому що вже був на автобусній станції і до Мокві їхати не більше години.

— Жартуєш, — переконано сказав шофер. — Жартуєш.

Така підступність не вкладалася в його свідомості.

— Завтра прийдете до мене в інститут. Десять карбованців заплачу.

— Жартуєш, — говорив шофер вже більш переконано. — Дорого тобі обійдуться ці жарти. У парк поїхали. Там поговоримо.

Шофер перегнувся через мене, притягаючи двері до себе.

— Візьміть що-небудь під заставу, — попросив я.

— Що з тебе візьмеш? — сказав шофер, оглядаючи мене. — Що з такого візьмеш?

Він був розчарований у людстві.

— Годинник, — пригадав я. — Візьміть годинник.

Я не став чекати його відповіді. Потягнув браслет. Передав йому годинник.

— Не потрібен мені твій годинник, — розсердився таксист.

Я так і не розгледів його обличчя.

— Хороший годинник, «сейко», — сказав я.

Годинник належав Бесо, тому я знав, що він «сейко».

Це переконало шофера.

— Гаразд, — сказав він. — Всяке буває. Ти тільки мій номер запам’ятай.