Розділ «IV»

– Заждіть, хлопці, – надумав Валя, – давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, – заспіваймо.

Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

Ты кресть-янин, я рабочий…

Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам’ятають, – мов од села вихором дунуло, і їх, як пір’я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам’ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.

Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима – високе, як башта.

Зблизька здавалося – стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.

Вітя почав сердито бубоніти.

– Що таке? – спитав Кость.

– Додому треба йти, от що! – рішуче промовив перегодя Вітя.

– Чого? – похмуро обізвався Кость. – Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.

Сиділи, зітхали.

– От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, – бурчав Вітя.

– Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! – Валі було чогось страшно.

Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…

– … Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, – будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.

Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, – внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут – гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»

Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:

– Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.

На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.

Вагались недовго: