Розділ «XII»

Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, раз навіть почулося, що коло тину вони поцілувались. Віті чогось забажалось узяти Костя під свою опіку.

– Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? – тоном щирого «друга» запитав він Костя, а далі почав:

– Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка… Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого…

І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.

… Дівчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди, – в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись. – Та й нащо вона, ця бандура? – питав Валя.

– Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, – мати не дали, – пояснив Василь.

Вітя був насуплений – прояснів.

– Я вперше побачив її – думаю, думаю, – ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан – не аероплан, морока його знає, що вона за мачада.

– Сміються.

– Василю, знаєш що? – надумав Валя. – Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.

– Беріть, спасибі скажу, – махнув рукою Василь, – бо вона мені колись таки одіб’є печінки.

Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла… гуп-гуп.

Регіт.

Оце так машина!

… Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.

– О, це вже щось вигадали, – промовила Настя. Дівчата заздро почали прислухатися. Аж ось щось застукотіло в двері. Тихий голос Костя:

– Дівчата, ви ще не спите?

Кинулись. Обидві разом:

– Ні, а що хіба?

– Ідіть, будемо ступу судити.