Розділ «X»

– Слухайте, діти, що я вам пораджу, – встряла в розмову Бондариха, – те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв’яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п’ять – не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв’яжете.

– Зараз?

– Зараз.

– Згода! – весело, радісно.

А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.

Сміялись: «От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв’язане». Гуртом перебігли на сусідню ниву.

Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: «Що, воно – комуна?»

Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:

– Що? Що? Піонери? – загрозливо із запалом кричала Соня.

– О, Соня вже й скипіла – що ж тут такого, кожний має свою думку.

– Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери – такі, піонери – сякі…

– Нападають на піонерів, то й є за що, – одрубала Настя.

– А за що? Ану скажи, за що? Ану?

– Та годі, от люди! – зводить на мир Василь.

Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові – пролетарські діти.

Проте впинити не було вже змоги.

– Що там – годі!.

Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.

… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.

Скінчили роботу – не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.