Розділ «БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ »

І

Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товариші! Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.

Підпільний ревком

Д’ех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: – Так… Розумію… Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.

II

Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби… Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі ґорошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

…Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.

Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину – і приходять потяги до бараків.

…І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: – Ну, єсть плакат! – Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. – Кажу – прояви себе! І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати. Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі: – Це можна… Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: – А не брешеш? – Навіщо брехати? – Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний? – Згодний. – Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.

…Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно.

Окупація – слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж. Не голубіють дні. Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод – порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті. Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душі. І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути.

…Окупація – слово не наше.

Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові. «Разговори розговарювали». Говорили про доктора – старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли – всіх лаяли. Навіть мерців і хорих. Сказав один: – А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста. Юхим наставив вухо. – Невже і він прочитав плакат? Гм! І чогось образився: – Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?

Регочеться санітар: – Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»: – Перехрестись. Який мінє антирес? – Та хто його знає! Мазій чоловік темний… А другий розповів: – Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь – Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? – «Могилу, – каже, – рив». – «Це уночі?» – «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий! – Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно. – Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку. – Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: – Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: – Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було. А потім пожартував: – Мінє що – як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша… Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь. – Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной. Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.

…А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

III

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?

…Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса. Не чекали й смерти – валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині. Отже, праця на дві зміни. Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.