Розділ «СИЛУЕТИ»

Дядя Варфоломій прийшов на далеку закутну станцію в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але він побив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першої-другої класи буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш – «дивно!». Навіть повітовий город (маячить відци) прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемета «Maxim». Але саме ця-то станція й ворушила своєю приступністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають – і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «Їдьте. Згодний». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. І слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде – курочок розведе!» А потім ще подумав (по традиції: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська». Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що про йшло, що відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. Дядя Варфоломій дрімає. І сниться йому це:

…Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.

«…Ну добре! Коли тобі так плакатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»

…Дядя Варфоломій хвилюється: – …Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати. Замовкла. – …А тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провінціальний, так сказать – ми ж люди темні, провінціальні, так сказать (іронія)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку: «Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!» І що ти йому на це скажеш? Ну? Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Відні й більшовик, і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує. Дядя Варфоломій тріумфує. І розказує ще про другого, «оні, так сказать» – Проєхал двєсті вьорст по Українє і не нашол мови, но зато, правда, нашол українскіє настроєнія. – Ага! Ага! Дядя Варфоломій ще тріумфує. А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцію. Дема надхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце. Стефан сказав: – І все-таки я за Вероніку. Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом: – О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тоді Стефан ще каже: – Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні – мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»? Дядя Варфоломій хвилюється: – Софістика! Софістика! А Христина, що випадково зайшла сюди, каже: – А ти б чого хотів? – Як чого? – Якого хвістика? Христина сива бабуся й мудрих слів не розуміє. Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і – бац! – побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття.

…І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні в імлі маячить постать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберта і з мукою дивиться на лінії. Він каже: «Коли я нарешті напишу картину?…» А далі йде міська ніч, десь тривожно б’ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Іде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синиці, і погляд його блукає. Дядя Варфоломій спитав: «Стефане, чи не збожеволів він?» А Дема підійшов і написав: «Мане, факел, фарес…» Десь закричала Вероніка.

Дядя Варфоломій прокинувся.

Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: «І слава Богу!… Потяг мчить». У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель: тоді засвітить хтось своїм сміхом у цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище від гімназії, в тихім повітовім місті… Чудово! Божественно: в кімнаті музика – це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!». А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпів, і тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломій ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагона й зідхнув з полегкістю.

…Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.

…І сниться все, що пройшло, відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що.

…Потяг мчав на північ.

Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і розкидані пензлі. Дядя Варфоломій каже: – Нарешті. От доріжка! Стефан дивиться крізь сині окуляри тихими, розумними, як в оленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломій спитав: – Ну, як діла? – Нічого. – Добре. І ми нічого, живемо – хліб жуємо. «Красную Ниву» виписую. Єсть і віршики, і «техніка» – все як полагається. А то іноді після обіду політичний огляд прослухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.

…Вузлик розв’язаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях. – …Як же Вероніка? Часто буває в тебе? – Два тижні не бачились. – Два тижні? – Так, і не знаю де, бо жила раніш за раднаргоспом, а тепер треба шукати… Дядя Варфоломій перебиває:

– Так ти з нею досі не говорив???

– Ні.

– Нехорошо. А викликаєш телеграмою. – Я написав тільки про згоду… – Нехорошо. Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов’ї, і пахнуть там українські троянди, знаєте: пелюстки, що в альбом провінціальні баришні.

…В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мікель-Анджело і – чого тут тільки нема! В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути – кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар. Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана: – В драмі був? – Ні, на концерті молодої філгармонії. Дядя Варфоломій ще лоскоче: – Ах ти, ячейко! – …і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар гуди далі – звичайно його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала: «Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з пафосом – «Ой ти, краю мій тривожний – виконкоми й сум!…»

…І, значить, у цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей-Стефана й Вероніку, тому що вони пішли… Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим: Дема іншої фамілії, просто товариш… І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади, революція. І кричить революція над вухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків, і Достоєвський, і Рафаель, і глибина глибин. А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру – і бабуся перейшла. Тепер Христина каже: – Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане? Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломій ще полоскотав: – Ах ти, ячейко! Потім дядя Варфоломій сказав до Стефана: – Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш? Тоді йшла весна. Зачалась дико, божевільне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісти палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію.

…І от сидить Вероніка й робітниця Христина. А от з книги дум народніх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля. І як музика польових просторів, ллється ця надзвичайна агітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця. – …Слава в верхів’ях революції і на землі радість.