Розділ «ДОРОГА Й ЛАСТІВКА »

I

У перспективі – дорога.

Праворуч, ліворуч – акварелі. Далеко – ліс. Дорога до лісу, а може, вбік. Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо. Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві. Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони. Покірно йду за нею…Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)…Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.

…Потім згадую сливи.

Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив. Тоді вона дала мені жменю. Та не були то сливи. Було дитинство.

…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір. Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина. А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.

Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком. І каже голубка: – Дорога? – Каже голуб: – Дорога! Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.

…Дивлюсь знов на дорогу. За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть. Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба. Але все-таки що з дорогою? І сказав голуб: – Дорога? – Сказала голубка: – Дорога!

По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце. Коли пройшла тінь і сховала дорогу – дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою: – Дорога?

Але голуби не озивались.

Город шумів, кричали мотори, летіли будинки. Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.

…Я надів кашкета й вийшов на вулицю. 

II

Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер. І закрутило, зашуміло в деревах. Був грім – то прийшла літня пахуча громовиця. Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь.

…А потім зашумів дощ. Вона шукала світло – шукала, найшла, полетіла. Влетіла. Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната. Сіла на шафі – спокійно, сухо, тепло. Але хвилювалась. її хвилювало звичайне світло – електрика. Тоді вона зірвалась і знову полетіла. І от – чотири оксамитових стіни. Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу. Назад! Назад! І – в клавіші! Пронісся мелодійний звук. А що вона?

…Ще раз у стелю розписану, а там в знемозі впала. Сиділа. Важко дихала. А її ніжки обгортав килим – то східний оксамитовий килим з Турції. Певно, кімната була незвичайна – то була кімната в моїй уяві.

…А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки. Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.

…Так! Вона шукала вікна – вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.

Але вікна не було.