Розділ «СИНІЙ ЛИСТОПАД»

I

З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.

…Північний Кавказ… Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів’я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву. Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.

Ще огнище не погасло – догоряло, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней. Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось. В стіну глухо входили цвяхи. Прибивали, мабуть, гірлянди. Скоро підуть і ці. Пізно. Ніч. Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала: – А все-таки й тобі журно? Вадим сказав: – Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш… Вадим сухо й гостро дивився на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб. Марія здавила руками голову й глухо говорила: – Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся. Мовчав. Марія знітилась на колодці – крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли. Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад. Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну. Вадим – комісар бригади, Марія – крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком. Марія ще говорила глухо: – Ну да – певний, і ну да – непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска. Вадим: – Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.

…По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер. Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо. Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз. Невідомо, чий запах – сосни, гірських трав чи то пахтить синій листопад. Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.

…Боляче вдарило: «жаба»!

Але Марія раптом згадала – полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця – запекло.

…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво: – Сідай-но, ближче, моя неспокійна Маріє. Здригнула. – Твоя? – А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна… от… (…Буває, в синю ніч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипів.) – …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті потрібно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно? Знову біля серця запекло: – Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху. Вадим: – Не хвилюйся, Маріє… Марія грубо й чітко: – Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.

…Марія – крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції – тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фігнер і ще багато. Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала – і Вадим хоче кохати. Вадим догоряв. Лікар казав, що на курорт пізно. Ще глухо входили в стіну цвяхи. Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім’єю.

…На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років. Так, це було на Кавказі, на Північнім, недалеко узгір’їв. А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу. Іноді верхів’я бігли в тумани. Огнище вмирало. Мовчали.

Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо: – Так, Маріє, і я люблю твою лобов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє? Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар. Марія підвелась і похмуро кинула: – Ходім! Марія погасила останню головню – і огнище вмерло. Коли проходили біля вікна, постукали. – Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати. Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

…А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри. Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникли в невідомих пісках.

…Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах. Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість. Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима… їй було боляче.

…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні». В штабі стояла ніч.

II

По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін. З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь. Марія пішла в школу.

…Сотня. Напруженість.

…А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії? – Ми не ра-би! Клас гудів грубо, незграбно. Пахло ріллею, грунтом. Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, відходили відціля з радістю криничної прозорої води. В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.

…В обід прийшов до Марії Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрість. Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало. Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода. Вона (Марія) дочка південної Кубані. Сказав Гофман: – А Зиммель знову накапостив. Марія: – Що там таке? – Як же: послав червоноармійця по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станції в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено. – Ну й радійте. Ви ж самі кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав: – Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь. Ще говорив. Тоді Марія спитала: – Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама. – Ви так думаєте? – Я цього певна. Гофман підійшов до вікна й сказав: – Тоді виходьте з партії. – А чому вам не вийти? Марія підвелась. Гофман сказав спокійно: – Тому, що нам все ясно. – Гм… логіка!