Розділ «КІМНАТА Ч. 2»

Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так-було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить. Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала: – Срулю! Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно: – Срулю! Макс хвилювався: – Як тобі не соромно ображати мене? Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась. Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась: – Чого ти на мене, Максе, сердишся? Макс мовчав. – Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж? Макс мовчав. А ввечорі вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина. – У-а! У-а! Вівдя підводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила: – Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує? І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити. – Я знаю! Я все знаю… Ша! Макс з благанням, як прибите цуценя: – Дюнічко! Грізно: – Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности. І серйозно: – Ти кого зараз студіюєш, Гегеля? – Ні, Дюнічко, Канта. Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги. Вівдя – українка, Макс – єврей. Макс казав: – Уй, яке гарне небо!

Питала: – Ти віриш у небо? – Гм! Навіщо вірити… споглядаю. – Тобі хочеться молиться? – Так. Я хочу споглядати.

…Вони йшли в синагогу. А повернувшись додому, Вівдя глузувала: – Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики. Макс жахався. – Дюнічко! Які ж вони мої? І знову за стіною кричала дитина: – У-а! У-а! А у вікно заглядав клаптик сірого неба. В коридорах гостиниці – «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи – вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони. Вівдя непорушне сиділа біля вікна. Макс брав книгу й читав уголос. О десятій годині Вівдя казала: – Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція? Макс: – Не знаю. – А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки… Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:

Пошла я раз к дантісту,

К большому спеціалісту,

Чтоб он мне вставіл в дирку

Зуб! Зуб!

Макс нервово перекосив обличчя. – Дюнічко! – Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім… Потім вона замислилась і додала: – А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером. Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка. Несподівано: – Сруліку! Мій Сруліку! Втягував шию в плечі й нахиляв голову. А за стіною знову кричала дитина: – У-а! У-а!

До Вівді прийшла подружка по гімназії – Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть – інтелігентка. Завжди боялась. Вівдя сказала: – Яка ти жалкенька. Усміхнулась: – Я тобі, як другові…

…Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба. Каже: – Чого турбуєтесь! Хай викидають. Христя: – Ах, – зітхнула довго й широко. – Уже три роки в партії. Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі єхидно. – Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею. – Я не одержую! А Макс хвилювався: – Я от вийшов з партії… і нічого… – Ну, ви ж анархіст. Максові приємно було, коли його називали так. Він надхненно сказав: – Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого. Але Вівдя обрізала: – Який ти анархіст? Досить похвалятися. – Дюнічко… Не хотіла говорити. Христя підвелась і заломила руки. Христя така маленька дівчинка, хоч їй ї двадцять шість літ. Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік – безпартійна – і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.

У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні – картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора – на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка. Коли хто спотикався, вона казала: – Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися. А комендантові гостиниці вона радила: – Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія. Комендант «гнув» матюком і т. ін.

…Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала. Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.

…Такий золотий, такий золотий! Думала – це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був тридцять років тому. З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно. – Господня справа, – казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла. Каже: – Ви, бабусю, євангелістка? Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали. Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тише: – Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа. Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала: – Господнє серце! І вони знову дивились одна на одну.

…Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар – скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема. Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя. Простягла обійми – поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпині. Зідхнула. І на цей раз дивились в очі.

Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала: – Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні? Макс нашорошився. Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику. В кімнаті стало зовсім темно. Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря – бліде-голубий. Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне. Вівдя казала: – Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна. Зареготала: – Божевільна… Ха! Тобі не страшно?

Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла. – Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск. Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки. Макс важко дихав. – Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу. Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі. Казав: – Патологія, Дюнічко. Не своєчасно. Розсердилась. – Дурне! А все життя – що таке? Заговорив уперто: – Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя. І засоромився: – Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко… Вівдя закричала: – Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна… Сруліку! Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала: – Мовчи! Мовчи! Коли вони полягали на ліжка, біля гостиниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда. Не спали майже до ранку. Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.

Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце. Баба Горпина казала: – А там у нас, на селі, поле. Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю. – Ну і що ж, що поле? Баба Горпина: – Ціле поле, як ризи Христові. На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не зникла до міста. Думала залишити гостиницю і – додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки. А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону. Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно: – Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться – не знаю. Ну от Вольський – він її любить… А мені що робити? Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає. Макс: – І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути. Христя спитала: – Ви з Вівдею живете? Наївно: – Так, живу! Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси. Нарешті вийшла Вівдя й здивовано: – Чого ти в кімнату не йдеш? Тихо. – Дюнічко! Вона засміялась. Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті. Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.

…Далі було щодня – Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський. А по всій гостиниці співали-басували. Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям. Баба Горпина ходила коридором і оповідала: – Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте – там у нас поле. Перед од’їздом Горпина зайшла таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала: – Ідіть, бабусю… Ви не вірите… а може, я не вірю… Гапка: – Що з тобою, дитятко? Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу. Вечірнім потягом вона поїхала на село.

Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського). Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось поговорити з ним. Повертав розмову на Вольського. Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима – його контузило в імперіалістичну війну. Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський – хороший чоловік, і головне – витриманий. Макс образився й пішов до парку. На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна. Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг. Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами. На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину – з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п’ятдесят карбованців. Так зробив незадоволений Макс.