Розділ «ЮРКО»

На Донеччині – завод. Уночі над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тоді в посьолку сниться… На нічній зміні були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарія), юрта, за юртою тайга – холодна, в снігах: бори, бори, і нема їм краю. Був Перекоп; а після Перекопу Юрко сказав: – Або в завод, або за кордон революцію робити. Послали в завод. Уночі над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з півночі – відходять до моря, коли зі сходу – на запорізький степ.

…Цех. Вийшли. Пізно. Мовчазно шуміли машини в таємнім напруженні. Зникали постаті за машинами: носили залізо. З гасом стояв дух заводської ночі – глибокої, як море біля японського берега. Ішли: Юрко, Остап – люди однакові, люди різні. (Проходили дні – холодні й теплі, близькі, далекі… люди однакові, люди різні). Над посьолком люкс, над заводом ніч. Що думає ніч? Остап брав великі кроки, Юрко відставав. Дивився на саженну постать Остапову… – …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, і залізеш у кривду. А чоловік я темний, хоч і пролетаріат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нічого не імію. Лиш би не в шалапути, ке люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.

…Одчинить двері Наталка, трішки заспана, теплий жіночий дух від неї. У неї ноги трішки колесом і, як у молоденької дівчини, зітхання. – …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досі не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за власть совітів. Більшовиків подавай – і квит. Юркові було образливо, а Остап говорив: – Моє яке діло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нічого не імію. Болото закумкало ніч. Де болото? То – жаби. Коли увійшли в двері, Наталка в одній сорочці зустріла. Спитала: – Товаришу Юрко! Що це таке – емісія? А потім: що це таке – девальвація? – Ти краще постіль постели, – сказав Остап. А Наталка постіль стелила й уже з сумом: – Мабуть, довго вчитися нам: революція наша, а слова не наші.

…Роздягались, говорили. Потім Наталка увійшла в Юркову кімнату, білою плямою стала край столу.

– Я забула зачинити вікно. – Зачиніть. Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Боліли плечі, боліла спина – цілий день носив рейки.

Без революції, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманітно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так. Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить і чоловіка, і Юрка. Остап іде раніш, Юрко – потім. (Потім): кидається до дверей. Наталка зупиняє. – …Що? – Підождіть, я вам сніданок загорну, все одно запізнились.

…А то підставляє під його обличчя дзеркало. – Гарний? Він знає, що все обличчя в сажі. Йому ніяково: чотири дні лягав не роздягаючись. Не вмивався. – Ех, Наталю! Він зітхнув, але зачепити її не відважився. Поспішає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі. І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст (це не Америка, але істина, здорова логіка). Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку. Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у воді, і йому не страшно). Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь (заводська молодь у футбол і лявн-теніс грає). Сьогодні улаштували таку – на диво. Сам робітник написав: і рай був, і пекло було. Виступали (як треба) промовці: один доповідач, а решта – так, свої, заводські. Одному кричали: – Та ти, Юхиме, мабуть, злізь, не шкандаль нашої фірми. Юхим не слухав і все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закінчив «урою». Хтось ударив по халяві й із задоволенням зазначив: – Хоч свійський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!… Остап, Юрко, Наталка – теж на виставі. Остап теж сказав: – От тобі й революція: і не видно її, і видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов ужак вислизне. Наталка сиділа поруч Юрка. Її тіло торкалось його тіла, і йому було гарно. І спитала Наталка: – А що це таке, що й капітал Маркса, і «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталці, і зраділа вона: – А я оце два дні думаю: як же це так, що і в буржуїв був Маркс, і в нас Маркс. Невже одурили Леніна? Прийшов… антракт. Після вечора були танки. Юрко позіхав.

Заводський паркан перстеніє мармурове: сіверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпорядність ланів. Заглядають, відбігають назад. Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили…

…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

…Посьолок забайрачився у вітах. До заводу ходять через залізницю – доріжка така, вторована, повз Торця – ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах. Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типічні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату.

…І сказав Остап із кутка: – Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав. Голова фабзавкому примружив око: – І справді, хлопці, чи не випити? Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати. – Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар. І Наталка підійшла: – Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п’є? Він хотів сказати, що не п’є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе».

…Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти.

…Випили небагато (більш не було) і закінчили. Говорили. – …От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком’ячейку записуй. Наталка сіла біля Остапа. – Що в п’яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку. Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени – ранньої.

…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно. Секретар сказав: – Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста! Його спитали:

– А я? – І твоя. – А я? – І твоя. Наталка взяла за руку Юрка: – І їхня? Всі подивились і подумали, а секретар кинув: – Це гість. А Остап п’яно й нахабно засміявся: – Це той, як його… як ото мітинг був… – попутчик. Ха… ха… Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив: – Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, – і похлопав Юрка по спині.

…Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик. Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади. «…Попутчик… так…» Бантини, бетонні крокви й залізне, кам’яне – ми. Ми – король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною. «Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут – у заводі».

…У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб’язким сміхом. «Попутчик… так…» Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнішнє повітря. Остапові м’язи залізні, спругові. Він крикнув: – Е-ех! Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще: – Подавай! Подавай! Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину. І була біла курява, а в ній казковий велетень – Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув: – Держи! Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок. – Гата! «Попутчик… так…» Юрко дивився на це не вперше. Нудить під серцем – так завжди.